Грішниці. Сфінкс

Листи посипались один по одному в їхню «поштову скриньку» — старовинну вазу в садовій огорожі. Марсіаль благав про зустріч, хоч би й у присутності матері. «Мені треба бачити тебе, як раніш, — писав він. — Навіть цього мені досить, щоб бути щасливим».

Амада відповідала ухильно, нагадувала про сумління. «Я певна, — писала вона, — що маю право на щастя, поки сплачую за нього муками. Нехай мати і весь світ осудять мене, але відмовитись зовсім від того, чого я прагну, мені несила». І далі дописувала: «Якби ти вірив у себе, то не впадав би у відчай. Твої листи дають мені щастя. Лишаючись на самоті, я перечитую їх, і вони зміцнюють мою віру».

Марсіаля непокоїла така її покірливість перед долею, він не хотів жити самими химерами, і з кожним днем його бажання бачити кохану зростало. Зрештою, думав він, ніхто не забороняв йому відвідувати дім Вільялосів, та й Амада в одному листі натякнула на те, що їхня довга розлука вже схожа на розрив. Отож якось увечері він знову пішов туди. Амада, побачивши його, зашарілась, а сліпа у відповідь на його привітання лагідно усміхнулась.

То був чарівний вечір. І хоч стара, всупереч звичаєві, не куняла, бо хотіла прийняти гостя як годиться, Марсіаль у перші ж хвилини взяв руку Амади, притулив собі до обличчя і в пориві ніжності припав до неї губами. Амада спалахнула й схвильовано заплющила очі, благословляючи долю, що дала їй цю радість. Старенька щось говорила, і вони слухали її, не наважуючись глянути одне на одного, сп'янілі від щастя. Марсіаль промовистими жестами й поглядами благав про нове побачення. Амада замріяно опускала очі, ніби нічого того не помічала. Та зовсім не відповісти на домагання наполегливого закоханого було неможливо.

— Кохаєш? — палко питав він самими очима.

— Побачиш, — ледь чутно обізвалася вона.

Марсіаль ішов додому радісно збуджений: якщо Амада каже «побачиш», значить, у ній переможено внутрішній опір, і це слово дорівнює обіцянці. Уночі він написав їй листа, виклавши свій план, про який уже не раз згадував у попередніх посланнях. Сліпа лягала спати о дев'ятій. О пів на десяту він міг би прийти, не боячись, що хтось із домашніх його помітить.

Він з хвилюванням очікував відповіді. Та Амада мовчала. Певно, мучилася сумнівами, боролася сама з собою. Нарешті на четвертий день, уже знемагаючи від нетерпіння, він знайшов у вазі записку. В ній було тільки два слова: «Приходь увечері». Кров ударила Марсіалеві в обличчя, голова пішла обертом: отже, вона згодна на все!.. Він судорожно затиснув у руці клаптик паперу, наче то був скарб, який у нього могли одібрати, і побіг пустинною вуличкою вздовж огорожі саду Вільялосів.

Аж раптом він мало не зіткнувся з якоюсь парою, що розмовляла, сховавшись у затінку під стіною, кроків за тридцять від місця, де він узяв листа. Здивований Марсіаль упізнав Хоакіну. Поряд височіла довга, суха постать у сутані. Навіть поночі Марсіаль розгледів грубе обличчя з широкими бровами. Ті двоє розмовляли зовсім тихо, неначе пошепки молилися. Молодик пройшов повз них, не привітавшись. Він стривожився, згадавши Амадині розповіді про служницю. Хто б то міг з нею бути, як не священик? Поміркував трохи над своїм здогадом, а тоді махнув рукою: був надто щасливий і думати не хотів про якусь там небезпеку.