Чорнильне серце

— Ні, Меґі, ні той, ні той, — сказав Мо. — У книжці ім’я вбивці навіть не згадано. Там за Ґвіном женеться ціла зграя Каприкорнових людей і один із них завдає удару ножем. Той, котрий, може, й тепер підстерігає десь Вогнерукого.

— Підстерігає? — Феноліо вражено втупився в Мо.

— Який жах! — прошепотіла Меґі. — Добре, що я не читала далі!

— Але що все це означає? Чи мою книжку ти взагалі маєш на увазі? — У голосі Феноліо вчувалася образа.

— Так, — мовила Меґі. — Вашу. — Вона звела запитливий погляд на батька. — А Каприкорн? Хто вб’є його?

— Ніхто.

— Ніхто?!

Меґі зміряла Феноліо таким докірливим поглядом, що той знічено потер собі носа. А він у нього був примітний.

— Чого ти на мене так дивишся?! — вигукнув старий. — Авжеж, він у мене уникає покари. Каприкорн — один із найкращих моїх мерзотників. Навіщо ж мені його вбивати? У реальному житті все так само. Найжахливіші вбивці виходять сухими з води й щасливо живуть собі до глибокої старості, а добрі люди, нерідко найкращі, гинуть. Таке життя. Чому ж у книжках має бути по-іншому?

— А що буде з Бастою? Чи він теж лишиться живий? — Меґі пригадала Фаридові слова: «Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!»

— Баста теж лишається живий, — відповів Феноліо. — Я тоді довго виношував ідею написати продовження «Чорнильного серця» й не хотів утрачати цих двох. Я ними пишався! Гаразд, Привид — це також одна з моїх удач, але людські персонажі мені завше особливо дорогі. Знаєш, якби ти спитала, ким із цих двох я пишаюся більше — Бастою чи Каприкорном, то я навіть не зміг би тобі відповісти!

Мо знову задивився у вікно. Потім перевів погляд на Феноліо й поцікавився:

— Чи не хотілося вам з цими двома коли-небудь зустрітися?

— З ким? — Феноліо вражено подивився на нього.

— З Каприкорном і Бастою.

— На якого біса, ні! — Феноліо так гучно зареготав, що Паула, злякавшись, затулила йому долонею рота.

— А ми з ними зустрілися, — стомлено сказав Мо. — Я, Меґі і… Вогнерукий.