ВІльні малолюдці
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-837-8
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «ВІльні малолюдці». Краткое содержание книги:
Хто сказав, що здатною на чари обов’язково може бути лише стара, страшна і злюща карга? Іноді природженою відьмою є кмітлива та допитлива дев’ятирічка. Коли стіни світу брижаться, а загарбники зазіхають на твоє, слід діяти рішуче і захищати рідні землі! Озброївшись самими лише сковорідкою та здоровим глуздом, Тіфані доведеться поборотися з лихими ельфами, які викрадають дітей. А допомагатимуть дівчинці Нак Мак Фіґлі — вільні малолюдці, хвацькі, задерикуваті й охочі до крадіжок, пиятики та бійок. Чудова компанія для майбутньої відьми!
Нема, нема, і ще раз — нема… там самі блондини і блондинки з блакитними очима і зеленоокі руді. Якщо в тебе коричневе волосся, то ти, скоріш за все, будеш у ролі служки чи дроворуба, чи кимось на кшталт цього. А, ще можеш бути молочаркою! В головній ролі вона не буде ніколи, хоч як би добре не вправлялась із сиром. Принца з неї не буде, принцеси так само, рубати ліс вона не хоче, тож залишається одне — бути відьмою і мати знання, як Бабуня Болячка.
— Хто така Бабуня Болячка? — почувся голосок.
Хто така Бабуня Болячка? Люди почнуть розпитувати. І ось відповідь: бабуня була усім. Вона була всюди. Здавалося, що увесь рід Болячок виріс з бабуні. Село жило, вирішувало щось, робило свої справи з думкою, що там, на пагорбах, у вівчарській хатинці на колесах, за всім пильно стежить Бабуня Болячка.
А ще вона була втіленням тиші наших пагорбів. Мабуть, саме тому вона й любила Тіфані — у свій дивний неоковирний спосіб. Старша сестра Тіфані не вгавала ні на мить — бабуся ж не любила галасу. Тіфані не галасувала, коли приходила до неї. Їй просто подобалося там бути з нею. Вона просто спостерігала за канюками і прислухалася до звуків тиші.
А звуки таки були: шуми, голоси, галас тварин, що спускалися в долину, поглиблювали тишу і робили її звучною. А Бабуня Болячка загорталась у цю тишу і зробила там місце й для Тіфані. На фермі завжди було гамірно. Людей багато, роботи — море. На тишу часу не було. Не було часу слухати. Та бабуня зберігала тишу і вміла слухати.
— Що? — спитала Тіфані, кліпнувши.
— Ти сказала, що «Бабуня Болячка завжди мене слухала», — мовила міс Тік.
Клубок став Тіфані в горлі:
— Здається, моя бабуся була трохи відьмою, — сказала вона, і в голосі її чулась гордість.
— Справді? Чому ти так думаєш?
— Ну, бо відьми ж уміють проклинати, так? — спитала Тіфані.
— Так кажуть, — делікатно погодилася міс Тік.
— Тато казав, що бабуся кляне на чім світ стоїть, — відповіла Тіфані.
Міс Тік закашлялась:
— Клясти і проклинати — то два різні слова. Клясти — це як «шляк» чи «бздюх», розумієш? А проклинати — то щось на кшталт такого: «Сподіваюся, що твій ніс вибухне, а вуха розлетяться навсібіч».
— Думаю, бабусина клятьба — то було щось значно більше, — сказала Тіфані дуже впевненим тоном. — Вона зі своїми собаками розмовляла.
— І що ж вона їм казала? — спитала міс Тік.
— Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще — так зійде, — сказала Тіфані. — Вони її завжди слухались.
— Але це звичайні команди вівчаркам, — кинула міс Тік зневажливо. — Це не зовсім чаклунство.
— Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? — роздратовано відгавкнулась Тіфані. — Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух.
— Я не олюднений, — почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. — Я просто трохи самовпевнений.
— І вона зналася на травах, — гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. — Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, — Тіфані продовжила пошепки. — Вона оживляла ягнят…
Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч.
Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці — Грім та Блискавка — дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята.
Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч — і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя.