ВІльні малолюдці

Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані. 

— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові! 

— Та не дуже, — відповіла Тіфані. 

— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте? 

— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас. 

Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд. 

На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки. 

Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця. 

— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж? 

— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані. 

Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя. 

— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками. 

— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані. 

— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга. 

— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології. 

— Зоології? Це довге слово, еге ж? 

— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке. 

Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока. 

— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина? 

— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу. 

— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату? 

— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла. 

— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка. 

— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше. 

— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька. 

Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику. 

— Чого вона навчає? — спитала Тіфані. 

— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую. 

Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик: