Дж. Р. Р. Толкін. Володар Перснів
Нехай Нью-Йорк і є тим містом, яке ніколи не спить, проте в по-справжньому старих містах Європи і Близького Сходу є щось особливе. Це почуття безперервності – присутність чогось стародавнього, потік людей, кольори, звуки й запахи, які ширяють у повітрі майже безперервно впродовж багатьох тисячоліть. Сидячи у кафе поруч з Аппієвою дорогою у Римі або ж на площі в Єрусалимі, це дуже виразно відчувається. Називайте це помахом крил історії або як вам заманеться.
До речі, про Аппієву дорогу: на думку спадає теплий день пізнього літа 2012 року. Тоді я сидів на околицях Рима поруч із цим античним шляхом, яким римляни переправляли солдатів між столицею та Бриндізі. Жоден моднячий скутер Vespa не наважився протріщати повз, і мене мигцем шпигнуло саме таке почуття. Зрештою, таке могло статися будь-коли й будь із ким на цьому старезному місці. Римський цензор Аппій Клавдій Цек доручив розпочати перший етап будівництва вимощеної камінням дороги у 312 році до н. е., давши їй тим самим своє ім’я. Це типовий приклад одного із легендарних місць, де любо присісти на хвильку й поринути у свої думки чи то пак уявити, як виглядав би фільм історії, відтворений навспак.
Сказано – зроблено: кінострічка часу відмотується назад чимраз швидше. Потік автомобілів і «весп» зникає в уяві, їх заступають коні, вози та пішоходи. Телефонні лінії та вуличні ліхтарі зникають, а будівлі й погризені часом руїни оживають, стаючи новенькими будинками. Деякі будівлі зовсім щезають – на їхньому місці постають руїни з, очевидно, ще величнішого періоду. Я бачу, як мармурові статуї втрачають свій бурий наліт – патину, – головною причиною утворення якої стали зміни повітря XX століття.
Правічні, завтовшки метр, дерева обабіч дороги маліють і щезають. Одяг людей у ритмічному, стрімкому потоці довкруж стає все старезнішим. Розбрат, періоди воєн, загарбницькі війська, вогонь і дим – усе майорить повз. Я дещо сповільнюю плин часу. Настають холоди, безперестанно йде дощ, а сонце ледь проблискує з-поза швидкоплинних, сталево-сірих хмар, подекуди видно кістлявих коней і помираючих від голоду людей. Сама ж дорога вряди-годи заметена снігом. Примітка французького історика та дипломата Жана-Батиста Дюбо: «Римські літописи розповідають нам про сувору зиму 480 року, яка знищила всі дерева у місті. Річку Тибр, на якій стоїть Рим, скувало кригою, а землю вкривав сніг упродовж сорока днів».
Машина часу привезла нас до, певне, незвично холодної фази середини VI століття, коли місто іноді мало майже повністю безлюдний вигляд.
Проте кращі часи настануть, коли вивернутий потік часу наново набере швидкість. Повертається тепло. Ми досягли Римського кліматичного оптимуму, періоду тепла, що тривав понад 600 років. Тоді тепле сонячне сяйво зігрівало Римську імперію, яка саме перебувала у зеніті слави, продовжуючи прокладати свої шляхи у глиб континенту.
Десь там, де годинник процокав повз 70 рік до н. е., на узбіччі з’являються зловісні хрести – римляни розпинають шість тисяч рабів-повстанців, які під проводом Спартака намагалися позбутися свого ярма. Шляхи життя дуже швидко можуть стати дорогами смерті. Проте з такою ж швидкістю можуть і стати шляхами воскресіння: одне з безлічі невідомих облич у юрбі належить апостолові Петрові, який – якщо легенда не бреше – мав би проходити повз те місце, де я зараз сиджу. Незабаром учень розвертається й повертається до Рима. Камо грядеши, Петре?
Події миготять повз мене так швидко, що я насилу встигаю їх побачити. Якщо достатньо прискорити відтворюваний фільм часу – немає значення, чи у звичному, чи в протилежному напрямі, – потік життя над дорогою й землею нагадуватиме серпанок. Зі швидкістю навіть навколишні дерева стають максимально рухливими, живими хлорофіловими феєрверками. Водночас сама земля змінюється під дією життєвих і стихійних ерозійних сил. У плині часу шлях нагадує повільно пульсуючу, дриґотливу змію. Його поверхня то підіймається, то опускається, а краї поволі рухаються у різні боки, проте головний маршрут залишається незмінним. Ніби два паралельних світи існують: один швидкий – біологічний, другий повільний – геологічний. А дороги, вздовж яких постійно тече життя, є місцем, у якому ці два світи перетинаються.
Промотуючи далі, зникнуть і сліди присутності людей. У нашій поїздці назад у часі незабаром буде зупинка: високі кам’яні будинки й мощені дороги щезають, перетворюючись на курені пастухів і багнисті стежки. Ці зміни миготять повз нас так швидко, що годі й було б їх помітити, якби ми ненароком заплющили очі. Кліпнувши ще з десяток разів, людство із його мізерним часом перебування на землі, геть зникне з очей. Але дороги зостануться! У світі, в якому життя, погода й клімат постійно змінюються, дороги залишаються чимось незмінним, навіть у швидкісній мандрівці назад у часі.
вернуться
4
Переклад з англійської Назара Федорака.
