Навіщо читати
- Автор: Данцir Шарль
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Навіщо читати». Краткое содержание книги:
Читання нічому не служить. Саме тому воно така велика річ. Ми читаємо власне тому, що воно нічому не служить».
Поради, прояви ніжності, уїдливі зауваження та концепція читання як «брата літератури», вони обоє крокують поруч у боротьбі з часом. Це — філософія читання, яка змушує дивуватися, захоплюватися та аплодувати; породжуючи лише одне прагнення: (її) перечитати.
Усі охоче вважають, що читачі люди порядні, всі порядні. Та трапляється, що й недоумки також читають. Саме вони і становлять публіку книжок, які показують, що замахи 11 вересня 2001 р. здійснили американці. Недоумки. Саме вони є читачами книжок, що піднімають святкове суспільство на глум. Це злюки. А ще книжок Ґі Дебора[25]. Ці в’їдливі. Та книжок Луї-Фердинана Селіна[26]. Трапляються також телепні, власне, вони читають есеї агресивних педанток. Облишмо неприємних читачів, погані люди не підстава для слушних міркувань.
Покірна читачка
До своїх картин Магрітт[27] здебільшого додавав заголовки-пояснення, як-от до цієї схожої на Марію Каллас (довгий ніс, густі чорні брови) «Покірної читачки», яка щось вигукує, читаючи розкриту книжку. А як картини Магрітта сприймалися б без підписів? Чи вдалося б відчути іронію? Чи ж це не доказ її слабкості? Скажемо так: у Магрітта назва являє собою частину картини настільки, що інколи він пише її просто на полотні, як-от «Це — не люлька». Можливо, сьогодні Магрітт намалював би відвідувачів музею з однаково виряченими очима та навушниками на вухах. Під назвою (написаною на картині або ні): «Аудіогіди». Аудіогіди! Люди вимагають, щоб не думати. Принаймні, під час читання педагогіка не владна. Читання можна зорієнтувати (до того) і витлумачити (після того), а от під час — завжди один на один. Інколи у боротьбі. Читача з книжкою, щоб подолати те, що його дратує. Читача проти себе самого, щоб подолати своє нерозуміння. Чи ж ця дуель завершиться дуетом?
Читати, щоб подолати половину книжки
Я читаю «Людину без властивостей» Музіля[28]. Це довга книжка. Два томи на тисячу сторінок. У сходженні на ці гори присутня частка боротьби. Ох, ох! Гадаєш, що зможеш мене подолати? Тож я терпляче, повільно, несамовито дряпаюся до половини, кажучи собі, що спуск буде легшим. І тоді відчуваю своєрідне задоволення, позначене роздратуванням. Яка невихованість публікувати тисячу сторінок! Що за претензійність! Виправданням може бути лише геніальність, вона, на щастя, тут присутня. Ну ж бо, ага! Більше шістдесяти сторінок!.. П’ятдесят дев’ять!..
Читати задля заголовків
Я себе запитую, чи не вдалося мені встановити новий мотив для читання: суперечити самому собі. Коли я не люблю якогось автора, я знову до нього повертаюся. Ну ж бо, ти сам винен, перевір-но, чи він справді не виявиться дуже добрим! І страшенно тішуся, коли з’ясовується, що я помилився. Я позбувся одного упередження.
Щодо Марґеріт Дюрас[29], я міг би вдовольнитися роздратуванням, яке вона в мене викликає, і читати її заголовки. В неї вони бувають пречудові. Блакитні очі, чорне волосся. Дуже скидається на модерну версію такої гарної назви у Томаса Ґарді[30]: «Двоє блакитних очей». Англійською вона звучить краще. «Пара блакитних очей» (A Pair of Blue Eyes, 1873). Або «Цілісінькі дні на деревах». Власне, в заголовках Дюрас найкраще проглядається шанувальниця Беккета. «Повія з нормандського узбережжя». Вона любить висловлюватися жорстко, будучи мисливицею за благопристойністю, як усі серйозні письменники, ці нечеми, які описують речі, що їх задля власного спокою чинні органи влади воліли б замовчати.
«Десята тридцять, літній вечір». Цей заголовок міг би належати Саган. (Почувши це порівняння, дюрасівці скрегочуть вставними щелепами). І тут стає зрозуміло, що одного лише заголовку не досить, аби повністю розкрити зміст. Зрештою, чи ж заголовок існує в літературі самостійно? Ті, автори яких залишилися анонімними. Власне, ми не припиняємо шукати їхніх авторів. Не один десяток років уся Франція гадала, хто написав еротичну «Історію О» (1954). Коли ж дізналися, що це Домінік Орі, перекладачка і видавничий працівник, книжка стала не такою цікавою. Висловлювалася думка, що автором є той чи той відомий автор. Поєднання «Жан Полан. Історія О» робило роман цікавішим, бо в ньому шукали і між рядками знаходили цього серйозного автора, директора журналу, видавця. Шукаючи, привносять те, що хочуть знайти. Простір між рядками чудова річ, бо читач, дійшовши краю у своїх міркуваннях, знаходить магічне світло, яке дає йому те, що він шукав: упевненість.
Істинного змісту заголовок набуває тільки за наявності імені автора. «Десята тридцять, літній вечір» може не лише означати буржуазний роман, дія якого відбувається в Теулі, а й вказати на англійську детективну комедію чи на внутрішній монолог, в якому розповідається про самогубство росіянина-містика; втім, сам заголовок ще нічого не означає. Натомість поєднання «Марґеріт Дюрас. Десята тридцять, літній вечір» — це вже підказка. Книги пишуть люди, і слова «Моя біографія — це моя бібліографія» у вустах тих, хто вчинив якусь гидоту в своєму житті або страждає від надміру гордості, байдуже, що там, виглядають самозванством. Естетизм — це щит негідників. Тож саме тому, коли між нами і його книжкою все складається, автор стає нам другом, справді — другом. Автор має недоліки. Як друг. Його люблять, і він нас дратує. Як друг. А хіба я, читач, зовсім без недоліків? Чи не роздратував би я автора, коли б ми зустрілися? Так зручно перекидати помилку інших на автора. Не скажу, що вони не несуть відповідальності, яка нікчемна моральна поведінка. І літературна, і літературна. Якщо відмовитися від будь-якої відповідальності, то наша література всього-навсього цвірінькання.
25
Дебо́ р, Гі Ернст (1931–1994) — французький філософ, теоретик марксизму, історик, письменник, художник-авангардист, режисер, один із засновників Ситуаційного інтернаціоналу.
26
Селін, Луї-Фердинан (справжнє прізвище Детуш; 1894–1961) — французький письменник, лікар за освітою. Його памфлети рубежа 1930-х — 1940-х років закріпили за ним репутацію антисеміта, расиста і людиноненависника, звинувачений у співпраці з окупаційною владою під час Другої світової війни.
27
Магрітт, Рене (1898–1967) — бельгійський художник, представник сюрреалізму.
28
Музіль, Роберт (1880–1942) — австрійський письменник і есеїст, драматург і театральний критик, належить до покоління німецького експресіонізму. Незакінчений роман «Людина без властивостей» — один з найважливіших модерністських творів початку XX ст. разом з «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста й «Уліссом» Джеймса Джойса.
29
Дюрас, Марґеріт (1914–1996) — французька письменниця, акторка, режисерка і сценаристка.
30
Гарді, Томас (1840–1928) — англійський романіст, новеліст і поет.