Ну чисто янгол!
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-26-5
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Ну чисто янгол!». Краткое содержание книги:
Чи знаєте ви, що переможниця такого конкурсу стане дружиною принца?
А чи знаєте ви, що претенденток, які не пройдуть у фінал, віддадуть на поживу дракону?.. Певне, що не знаєте. Так само, як і не знаєте, як із монстра і грім-дівки зробити справжнього янгола. А ось Ірина Потаніна знає, і зовсім не проти поділитися секретами.
Цікаво? Тоді не гайте часу, хапайте книжку і вперед!
Рекомендовано для читання під партою
— О! Візьму трішки тонального крему, змішаю з зеленавими тінями… — бурмотіла я сама собі. — Блискуче! Залишилося тільки попрацювати над повіками. Кажуть, якщо покласти світлий тон на внутрішній кутик ока, доможемося ефекту «сяючого» погляду… Але ж виходить! — я скінчила обробку лівого ока й відчула неймовірний захват. — Ой, сяє, сяє!
— Він у тебе й так світився. Від щастя, що дорвалася до маминої косметики, — скептично гмикнуло відображення…
— До чого тут косметика! Мені й раніше дозволяли її брати, — хоробро відбивалась я. — Просто тепер знаю, як усе це застосувати з користю! Темний тон візуально зменшує, світлий — збільшує! — для поважності я процитувала дзеркалу дещо з журналу й відразу розмріялася: — Пройдуся по Тамарчиних щоках темним рум’янком і зроблю з неї худеньку…
— Краще рубанком, — гмикнуло знову вреднюче відображення й одразу вдалося до абстрактних міркувань: — Ні, я не розумію, навіщо люди фарбуються! Дорослі жінки щоранку по півгодини замазують сині кола під очима, щоб потім намалювати такі самісінькі — тільки на верхніх повіках. Де логіка?!
Я ще кілька секунд весело посміялася з цього чарівного жарту, перш ніж зрозуміла, що діялося щось цілком немислиме. Відображення розмовляє?! Відображення?!
— А-а-а-а-а-и-и-и!!!
Минулого разу я з таким жахом відскакувала від дзеркала, коли приїхала з моря, із санаторію, де останній тиждень не було води. Дивуюся, чому сусіди не викликали міліцію.
— Тихше, тихше, — попросили із Задзеркалля. Ефекту заспокоєння не було, бо промовив це мій власний голос.
— Я збожеволіла! — від цього здогаду мені трішечки полегшало. — Напевне, треба подзвонити мамі…
— Не здумай, ти що?! — ображено заволало дзеркало. — Батьки не дадуть нам жодної можливості спілкуватися… Ти краще знаєш що зроби…
— Випити валеріанки? Лягти поспати? Приставити до дзеркала бабусину ікону? — залепетала я, намагаючись вгадати.
— Ні! Повернися сюди, глянь мені у вічі й скажи, що дозволяєш увійти до твоєї кімнати…
— Оце вже ні! — наскільки б божевільною я не була, але на такі провокації піддаватися не збиралася. — Я ж не дурепа з конопель! Я взагалі фантастику читати люблю! Тобто про те, що всяка погань тільки й чекає, коли її запросять, чувала.
Я згадала, що без запрошення ніякі темні сили до мого помешкання увійти не зможуть, і миттю відчула себе впевненіше. З дзеркала почувся дзвінкий, мелодійний сміх.
Мій сміх, між іншим. Треба буде частіше сміятися в школі. Виявляється, це в мене досить гарно виходить.
— Ні, ну ти як скажеш! — і далі реготало дзеркало. — Знайшла, ким мене назвати. Я якраз і не погань, а зовсім навіть навпаки. Я — янгол. Твій янгол-охоронець, якщо бути точною…
— Що-що? — тільки й змогла я дурнувато пробелькотіти.
— Не віриш? — дзеркало, схоже, трохи образилося. — Гаразд, будемо доводити. Банку з варенням пам’ятаєш? Ту, що ти розбила в чотири роки? Хто, думаєш, зробив так, аби ніхто з дорослих не звернув уваги на її зникнення? Або ось іще, пригадай свій шостий клас і нещасних рибок…
Усередині в мене все похололо. Я чудово пам’ятала ці історії. І головне, ніколи нікому їх не розповідала. Не через потайливість, а тому що неприємно згадувати. Про рибок — особливо.
Це було два роки тому. Я сиділа собі вдома, хворіла, нікого не чіпала, і тут доблесні однокласнички вирішили мене провідати. Танька — добра душа — частенько заходила до мене без попереження й тепер вирішила притягти з собою Зіночку, Гаврила та Якушева. Ну де ж їй було здогадатися, що в такий розгром, як у мене в кімнаті, нормальних людей водити не рекомендується. Загалом, я попросила гостей почекати в холі, а сама кинулася негайно давати всьому лад. Начебто все вийшло доволі цивільно, хлопці зайшли в охайну кімнатку, мама принесла чай… І тут Якушеву здумалося полізти на шафу по шахи.
— Фе, яка тут пилюка! — «тактовно» заявив він, демонструючи всім свою брудну долоню.
Щоб не згоріти від сорому негайно, мені довелось викручуватися:
— Що ти робиш?! — з удаваним жахом вигукнула я. — Це ніяка не пилюка! Це — спеціальний, суперроздрібнений корм для рибок. Я його сушу там, на шафі!
І для більшої вірогідності я згребла з шафи добру жменю пороху та висипала в акваріум. Рибки промовчали, але глянули докірливо…
— Як гадаєш, хто зробив так, щоб рибки не отруїлися та не повмирали? — витягло мене зі спогадів дзеркало.
Ну що вам сказати? Я не могла більше не вірити й підійшла до свого відображення.