Грішні, чесніші за херувимів...

ПОКУТА

Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно — Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.

І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські…

Запам’ятала Сивуху — на бричці. Кучер — в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні — Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була — у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої — гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця — назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню — моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати — було найбільшим для них почотом.

— Ото-то… Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, — пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових “злочинів” перед радянською владою ще один. — Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата…

Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними — мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались, і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.

Коли ж Ріна з внучком на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана — Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити — я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.

Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії… А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го… Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна… Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті…