Грішні, чесніші за херувимів...

— Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна…?

— Приїхала! — пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.

— Там хтось щось хоче сказати? — поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки… чи то пак, до президії і признатись, що це я — шановна Галина Тимофіївна.

— Ти? Ви?! — здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. — Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.

І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають…

З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу — подорослішати, але — щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився…

І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.

До села ми дійшли, незчувшись за розмовами — про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.

Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої — доярки, їздові — на ферму, механізатори — на тракторну, а за ними — контора, пошта й лавка…

— Звідки це ти так рано? — дивувалися.

— Із з’їзду робсількорів, — відповідала знічено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка і дивися у ранкову воду, спинилася.

Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип — прозивали його в селі.

“Десь поховані дядькові ноги, — подумала я. — Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила…”