Грішні, чесніші за херувимів...
- Автор: Тарасюк Галина Тимофеевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- ISBN: 966-06-0443-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Грішні, чесніші за херувимів...». Краткое содержание книги:
А якось на Зелені свята залетів у село й отаман Зелений. Гуляючи степами зі своїми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлівку, що безневинно причаїлася собі у глибокій балці. Злякана тиша отаману Зеленому не сподобалась, і він розстріляв її разом із воронами, що замість орлів обліпили старого дуба на степку коло церкви, ще цілої на той час. А потім дзвоном церковним скликав на сходку сільську громаду, оголосив їй, що почалася народна війна за землю, волю і славу України, зачитав універсал до народу, прихопив моїх діда Кирила, котрі, як міцний господар, співчуваючий усім тим, хто за землю і волю, ще кількох сільських парубків разом з кіньми, полетів, як і прилетів, вихором у степи.
Через тиждень дід Кирило повернулися — із сідлом за плечима, хоч і сідлати не було вже кого і кому. Не зосталося в селі ні коней, ні чоловіків. Армія УНР відступала, більшовики наступали, білі тікали… Смерть косила Україною свої покоси криваві, а війна Громадянська громадила в одну купу буйні українські голови… Закрадався голод, розруха… А де розруха починається, там всіляка нечисть появляється, казали мої баба Тетяна. І наврочили…
Ото стоять мої баба якось надвечір у неділю святу на воротах, по вулиці роззираються — прислухаються, чи не скачуть татари з монголами, за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконіє, війну і свободу поговорити, як бачать — згори від Бандури на місток спускається… Мокрина — не Мокрина, але теж уся в чорному — попереду, а за нею всі, Господи прости, відьми сільські, і в їх числі поганому й Мокрина теліпається. А від Палажок — крик:
— Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас!
На той крик Улита Пиндичка з хати вибігла, на коліна впала:
— Свята Варваро, заступнице, заступи нас від гієни вогненної і всячеських содомів і гоморів нечестивих!
Баба мої, таке бачачи, й собі в радісну благодать впали, руки до Варвари святої простягають, за власяницю-спідницю хапають, відвернути від хати отаманів разом з командармами благають.
І раптом… А Боже ж мій! Що мої баба Тетяна чують?!
— Відступись від мене, грішнице окаянна, блуднице юдейська, дочко іродова! — як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем — бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А натомість… Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились мої баба Тетяна вишкрібком-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет відьомським: що ж то воно далі буде? — думають.
Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають… Хаврона з комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи.
— А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? — усе бачить зіркоока великомучениця. — Став на стіл і не мучся, бо всякий харч — від Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино — це кров моя…
Мокрина, суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже — а нещастя! — півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія святої Варвари чекають.
А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина не вмітила. І лиш підступилися до святої — шасть рукою їй під спідницю, хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..
Мамочко… Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її… Молодиці — в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину — за очіпок та ну микати мички, коси рвати — віддячувати і за святу Варвару, і за блудницю іудейську, і за іродову дочку…
Отакий у моїх баби Тетяни був характер…
ПРОЩА
Через свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли, коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку партію… Так вміли тільки мої баба Тетяна!
Але — все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть “громили” панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба принесли з фільварку панікадило — ажурний, ручної роботи, срібний нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти, то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана Віця — на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки — прихистило одиноких старих людей… Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і доглядали до самої смерті, як рідних батьків.
Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер — через межу — до панства Віців… З великого жалю…
Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич — наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні… під патронатом моїх баби Тетяни.
Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович — з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.
Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як “Мать” Горького, — через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі — аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.
А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла — не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.