Провалля і маятник (Збірник)

Без сумніву, одним із факторів, що збільшили мою ненависть до тварюки, стало те, що, привівши його дому, вранці я роздивився, що, як і Плутона, його позбавили одного ока. Одначе ця обставина змусила дружину ще дужче до нього прив’язатися. Вона, як я вже казав, відзначалася людяністю, що була раніше і моєю визначною рисою та джерелом численних радостей.

А кіт любив мене дужче й дужче. Він ходив за мною з упертістю, яку читачеві, гадаю, важко буде зрозуміти. Хоч де б я сидів, він мостився під стільцем чи стрибав на коліна і лащився, викликаючи в мене огиду. Коли я підводився, щоб піти, він крутився довкола, ледве не збиваючи мене з ніг, або видряпувався мені на груди. Хоча я всім серцем прагнув знищити його одним ударом, та стримувався — трохи зі спогаду про колишній злочин, а здебільшого (хочу відразу зізнатися) через невимовний жах, котрий викликала у мене тварюка.

Жах той не був страхом перед злом матеріальним, та мені важко по-іншому його визначити. Майже соромно визнавати — так, у камері смертника мені майже соромно визнати, — що жах і паніка, які в мене викликав кіт, посилювалися одним химерним і важким для розуміння збігом. Дружина неодноразово звертала мою увагу на особливість згадуваної білої плями, єдиної помітної відмінності між дивною твариною і Плутоном. Читач пригадає, що пляма, хоча й велика, була спочатку дуже розмитою, але поволі, майже непомітно прибирала дедалі чіткіших обрисів споруди, в яку відмовлявся вірити мій глузд. Через ту споруду я й ненавидів кота, тим-то й хотів його позбутися — адже то було зображення шибениці, похмурої і жахливої машини жаху і злочину, агонії і смерті!

Я став найжалюгіднішим зі смертних. Та нерозумна тварина, створена для мене, для людини, прибрала подоби Вищої Сили, подоби самого Бога! Вдень тварюка не залишала мене ні на мить, а вночі я щогодини прокидався від невимовного жаху, щоб відчути гарячий подих його на моєму обличчі, його солідну вагу на моїх грудях — то було втілення кошмару, і я не мав сили його відігнати!

Під тиском страждань слабкі залишки добра в мені танули як дим. Єдиними товаришами залишились лихі думки — найтемніші, найлютіші. Звична похмурість переросла у ненависть до всього світу і всіх людей; від несподіваних, частих і неконтрольованих нападів моєї люті, яким я тепер сліпо підкорявся, найчастіше мовчки страждала моя покірна дружина.

Якось ми разом спускалися у господарській справі в підвал старого будинку, в якому змушувала нас жити бідність. Кіт біг за мною крутими сходами, я перечепився через нього і ледве не впав униз головою. Я оскаженів. Піднявши сокиру, я від люті забув навіть дитячий страх, що досі зупиняв мою руку, і спрямував на те звірятко удар, що, безперечно, вбив би його, та дружина перехопила мою руку. Її втручання підігріло мою лють, я випручав свою руку і вдарив дружину сокирою по голові. Вона не встигла навіть застогнати і впала мертвою.