Провалля і маятник (Збірник)

Я був хворий, смертельно хворий від довгих мук; коли мене зрештою розв’язали і дозволили сісти, я відчув, що свідомість мене полишає. Вирок — страшний смертний вирок — останнє чітке слово, що пролунало у вухах. Потім голоси інквізиторів злились у суцільне й невиразне дудніння. Воно принесло моїй душі звістку про революцію — ймовірно, вона врізалась у пам’ять з тієї причини, що збіглася з галюцинацією гуркотіння млинових жорен. Це тривало недовго, і незабаром я вже нічого не чув. Якусь часину мене не полишала здатність бачити. І з якою моторошною детальністю! Губи суддів у чорних сутанах. Вони здавалися білими, білішими за папір, на якому я виводжу ці рядки, карикатурно тонкими, тонкість підкреслювала їхню суворість — незворотну рішучість, невблаганне презирство до людських страждань. Я бачив, як вони ворушилися, випускаючи у світ рішення, що ставали моєю долею. Бачив, як вони кривилися, вимовляючи смертоносні фрази. Бачив, яких образів надавали їм звуки мого імені, й тремтів, тому що злітала з них лише тиша. Охоплений гарячковим жахом, спостерігав я насилу помітне погойдування вугільно-чорної тканини, що завішувала стіни у приміщенні. Потім погляд прикипів до сімох високих свічок на столі. Спершу вони здалися мені посланцями милосердя, білими стрункими янголами, котрі прийшли, щоб мене порятувати, та раптом душу мою переповнила жахлива відраза. Я відчув, як затремтіло все тіло, ніби я торкнувся дроту гальванічної батареї. Янголи перетворилися на нечітких привидів із вогняними головами; я втямив, що від них марно чекати допомоги. Тоді в уяві вишуканою мелодійною нотою забриніла думка про солодкий спочинок, що чекає в могилі. З’явилася вона тихо, крадькома; минуло доволі часу, перш ніж я повністю оцінив її принадність. Та щойно дух мій гідним чином відчув її і виплекав, фігури суддів переді мною розчинилися, ніби під дією закляття; високі свічки стали неважливою дрібницею, вогонь їхній погас, на зміну йому прийшла суцільна темрява; всі відчуття проковтнув божевільний поспішний спуск — спуск душі в Аїд. Тиша, нерухомість і ніч стали моїм світом. Я знепритомнів, та не стверджуватиму, що свідомість повністю мене полишила. Не намагатимусь визначити чи бодай описати те, що зосталось від неї, але не весь розум поринув у порожнечу. Її немає навіть у найміцнішому сні. Немає в божевіллі. Немає в безпам’ятності. Немає у смерті. Навіть у могилі не все втрачено. В іншому разі для людини б не існувало безсмертя. Прокидаючись від найміцнішого сну, ми рвемо павутиння сновидіння, а наступної миті (настільки воно ефемерне) не пам’ятаємо, що нам снилося. В поверненні людини до тями після непритомності є дві стадії: перша — розумове чи духовне відчуття свого буття, друге — відчуття фізичне. Видається ймовірним, що якби, перебуваючи на другій стадії, ми могли пригадати враження від першої, то дізналися б, що вони чітко відбивають спогади про безодню, з якої ми щойно повернулися. Та що є та безодня? Принаймні як можемо ми відрізнити її тіні від тіней царства смерті? А коли враження від того, що я назвав першою стадією, не пригадуються за допомогою зусилля волі, хіба набагато пізніше не приходять ці враження як незвані гості, а ми тоді дивуємося, звідки вони у нас? Хто ніколи не втрачав свідомості, той не відає, як це — бачити дивні палаци, до болю знайомі обличчя у відблисках тліючого багаття; не спостерігав, як пропливають у повітрі сумні видіння, доступні не кожному оку; не порине у роздуми, відчувши пахощі незнайомої квітки; його розум не спантеличить нота, що раніше не привертала уваги.

Поміж частих і зосереджених спроб пригадати, у намаганнях зібрати докупи свідчення схожого на небуття стану, в якому перебувала моя душа, траплялися миті, коли я вважав, що досягнув успіху; короткі, дуже короткі періоди, коли я викликав у пам’яті спогади, що, як підказував потім тверезий розум, могли корінитися тільки в стані позірного безпам’ятства. Невиразні тіні, що постали з моєї пам’яті, розповідають, як високі постаті підняли мене і мовчки понесли вниз, аж поки на думку про нескінченність спуску я не відчув огидного гнітючого запаморочення. Розповідають вони, як від власної неприродної нерухомості наповнилося жахом серце. Тоді прийшло раптове відчуття спокою, запанувало над усім довкола, ніби ті, що несли мене, у своєму спускові перетнули межі безмежного і зупинилися перепочити, втомлені невимовно важкою подорожжю. Потім розум пригадує щось пласке і вогке. Опісля наступає черга божевілля — божевілля пам’яті, що борсається серед забороненого.