Незнайомка з Вілдфел-Холу
- Автор: Бронте Анна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-213-1
- Переводчик: Наталя Тітко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Незнайомка з Вілдфел-Холу». Краткое содержание книги:
Усі права застережені. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом – електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом – без попереднього письмового дозволу власника.
Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.
– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…
– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.
– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.
– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?
– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.
– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?
– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.
– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.
– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.
– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.
– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.
– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.
– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.
– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?