Незнайомка з Вілдфел-Холу

Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.

– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.

– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.

Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.

– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.

– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.

– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.

– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.

– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.

Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.

– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.