Незнайомка з Вілдфел-Холу

Мені вдалося вбити яструба та двох ворон, коли в полі мого зору з’явився маєток; відмовившись від подальшого спустошення, я пішов прогулятися, глянути на старий дім і подивитися, які зміни внесла туди його нова мешканка. Мені не хотілось підходити прямо до фасаду і видивлятися через ворота; тож я зупинився біля садової стіни, та не побачив жодної зміни – за винятком одного крила, де вибиті вікна і напівзруйнований дах були відремонтовані, а з димарів підіймались тонкі пасма диму.

Поки я так стояв, спершись на рушницю і мрійливо сплітаючи тканину примхливих фантазій, в якій давні спогади та прекрасна молода відлюдниця, що жила зараз за цими стінами, займали майже однакове місце, в саду почулося легке шарудіння, ніби хтось видирався нагору; і, поглянувши в тому напрямку, звідки долинав звук, я побачив крихітну ручку над стіною: вона вхопилася за верхній камінь, потім вигулькнула друга маленька ручка, щоб ухопитися міцніше, а вже потім з’явилося маленьке біле чоло, увінчане кільцями русявого волосся, з-під нього засяяли глибокі сині очі, а потім з’явилася верхня частина мініатюрного носика.

Очі мене не помітили, але заблищали з утіхи, вгледівши Санчо, мого гарного чорно-білого сетера, який бігав по полю, опустивши морду до землі. Маленьке створіння голосно покликало собаку. Добротлива тварина зупинилась, підняла морду й помахала хвостом, але більше ні в чому не пішла назустріч. Дитина (маленький хлопчик десь, либонь, п’ятирічного віку) видерлася на стіну й гукала знову і знову; але побачивши, що це їй не допомагає, вочевидь вирішила, як Магомет, піти до гори, якщо вже гора не йшла до нього, і спробувала перелізти; але зламана стара вишня, яка росла поруч, спіймала її за льолю однією зі своїх кощавих сухих гілляк, які стриміли над стіною. Намагаючись звільнитись, дитина послизнулася і полетіла вниз, але не впала, бо зависла на гілляці. Далі була мовчазна боротьба, а потім пронизливий крик, – але я тієї ж миті кинув на траву рушницю і зловив малого на руки. Я витер йому очі його ж льолею, сказав йому, що з ним було все гаразд, і погукав Санчо. Він поклав руку собаці на шию і вже почав був всміхатися крізь сльози, аж позаду почулося клацання залізних воріт і шелест жіночого вбрання, і на мене налетіла місіс Грем – її сукня була розхристана, її чорні кучері розметалися вітром.