Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… — повільно, знічено мовила.
— Софіє Адамівно! — докірливо-зраділо вигукнув Топчій. — А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви — «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?
— Вчора, саме привезли товар, — жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. — Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий — довгоносий — і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.
Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?
— Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, — відпустив її Топчій. — І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?
Шапов — начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло — і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся — він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.
— Що там, Анатолію Єфремовичу? — Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.
— Ти знаєш Бога? — запитав його Топчій.
— Того? — жартома показав пальцем на стелю. — Ні. У мене є свій бог — базарний.
— От-от, саме базарного, — уточнив Анатолій. — Чорнявого, з випнутою бородою.
— Богдан Шалапуха! — Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. — Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.
— Так… — протягло, задоволено мовив слідчий. — А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?
— Хм… — посміхнувся лейтенант. — Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, — і Шапов переможно оглянув нас.
— Адреси їх маєш?
— Аякже.
— Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, — Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.
— Слухаюсь! — Лейтенант мерщій подався з магазину.
— А мені? — і собі звівся Дзюняк.
— Ви трохи зачекайте, — попросив його слідчий.
Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка — водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло — поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.
По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду — вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка — жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.
Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити — все виявилося під руками.
Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…
Який же висновок з мого обстеження?
Передовсім — орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто — хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.
Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу:
— Товаришу… капітан!.. Вас… кличуть!..
Я встав із ящика, скочив у вхід і за хвилину вигулькнув на протилежному боці — в підсобці, аж від несподіванки злякано відсахнулася Софія Адамівна. Вибрався нагору. В торговому залі біля Топчія поруч із Шаповим стояв давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці. Шалапуха Богдан — Бог. Таки пощастило лейтенантові. Я розглядав підозрюваного. Він зневажливо кривив губи.
— Він, Тарасе Свиридовичу? — звернувся до Дзюняка слідчий.