Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Ну й телепень! — вигукнув. — Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!
Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.
— Да… — продовжив. — Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь — вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.
— Які вони з себе? Ви б упізнали їх?
— Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один — чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий — русявий, ніс задовгий, теж у куртці. — Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. — Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.
Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко — шофер автолавки — і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.
— Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, — запросив Дзюняка.
На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.
4.
Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.
Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник — близько дев'ятої. А здавалося — давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.
Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину — на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.
— Сиди, сиди, — зупинив його. — Що нового?
— Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.
Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги — довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.
Я назвав Бунчуку адресу Молостова — пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.
Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу — протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.
— Прошу, Тарасе Свиридовичу, — я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.
— Я ж вам говорила… — ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.
Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:
— Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.
— Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.
— Поклич його, — пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: — А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.
Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.