Нащадки «Білого Хреста»

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова — жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями — вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.

— Ви до кого? — кинула на мене швидкий погляд.

— Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?

Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.

— Двоє грузинів. — У неї приємний грудний голос. — Продають мандарини.

— Є котрийсь із них?

— Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, — підказала мені.

Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.

— Заходь, — глухо пролунало у відповідь.

За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.

— Сідай, кацо[1], гостем будеш, — і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. — Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.

— Пробачте, але я на роботі, — чемно відмовився, опускаючись на стілець. — Служба.

— Не те говориш, кацо, ображаєш мене, — спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. — Стакан сапераві — і голова ясна, наче у математика, а на душі — рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.

Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.

— Я з карного розшуку, капітан Загайгора, — назвався, остаточно поклавши край запросинам.

— Вах, батоно[10] начальник, — сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив — Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…

— Добре, добре, — перебив його. — Тут жив шофер. Де він?

— А, Валентин… — Арчіл лукаво підморгнув мені й ковтнув вина. — Ще не прийшов од своєї…

Далебі, він нічого не знав і думав, що Молостов у Колосюк. Вона ж учора ввечері зазирнула до їх кімнати… Значить, шофер вийшов пізніше. Куди? Чого? Я завагався: сказати Белішвілі чи ні про подію? Втім, все одно скоро дізнається.

— Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, — сказав я. — Знайшли його в сараї.

— Вайме[11]! — Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. — В сараї… Але ж він пішов до машини.