Сигнальники і горністи

— За це Андрійко повчав його. М'яко попереджав. Гнєдков клявся, що більше не повторить, залазив своїми словами в довірливу Андрійкову душу: «Ти мені віриш?» Андрійко, як ти знаєш, не любив говорити «ні». І відповідав: «Ну гаразд, востаннє!»

— А потім все-таки бив по щоках?

— В той день Гнєдкова — не бити, а вбити можна було.

— За що?

— За те, що Тетянка загинула.

Катерина Іллівна владним жестом посадила мене на канапу.

— Кажуть, у ногах правди нема. Ще одна дивна приказка. Хіба не ноги нас по землі носять? Але ти все ж сядь.

Вона боялася, щоб, почувши її розповідь, я не захитався, не впав.

— Тобі мама про це не говорила?

Я похитав головою.

— Оберігає тебе. І я спочатку не хотіла. Бо ти живеш по сусідству з Гнєдковим. А зараз я саме тому й розповім! Оберігати — значить готувати до несподіваностей і можливих конфліктів, а не тримати в невідомості. Ти згоден? Я слухаю…

— Звісно! Безумовно… Аякже!

— Перший раз фашистські літаки прорвалися до міста через місяць після початку війни… Мої хлопці, які жили у вашому будинку, склали графік, кому і коли чергувати на даху. Розділили його на квадрати: будинок же довжелезний! Якось, коли було оголошено тривогу, Тетянка побачила з вікна, що Гнєдков іде не на пост, а хоче промайнути вниз, в бомбосховище. Вона гукнула його: вже дзвякали «запалки». Він пояснив, що в дощ чергувати не може: ризикує звалитися з даху. А також клявся в коханні! Боягузи можуть кохати, як ти думаєш?

— Не можуть!

— Можуть, Петре… Але насамперед себе! І взагалі… страх убиває в них будь-які інші почуття. Гнєдков і сховався в бомбосховище. Фронт на даху було відкрито ворогові. Я не пишномовно висловлююсь: це було само так. Тоді на залишений пост стала Тетянка. На ії квадраті було горище. Вона скинула з даху всі «запалки». Одну навіть витягнула з горища… Разом із палаючою білизною. В ті часи на горищах сушили білизну… Два сусідні будинки горіли. А ваш було врятовано! Але вибухова хвиля від фугаски, що впала неподалік, скинула Тетянку вниз.

— І тоді наш Андрійко…

— Нещадно відшмагав боягуза. Гнєдков і тут захлинався від страху: «Пробач, Андрію! Пробач!..» Але той відповідав: «Ні!» Життя навчило його нарешті не лише любові, але й ненависті. Ненавидіти необхідно… Інакше ми, кажучи звичною для мене математичною мовою, поставимо знак рівності між добротою і безпринципністю. «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Оце точна приказка. Але так само точно прозвучало б: «Скажи, хто твій ворог…» Заговорилась я щось! — Вона помовчала, передихнула. — Після Тетянчиної загибелі всі мої хлопчики написали заяви до військкомату. Крім Гнєдкова: сказав, що зір не дозволив. Хоч вигоду свою розгледить за сто кілометрів! Та й взагалі… з таким зором як у нього, багато воювало. Ось і вся історія!

— Спасибі, Катерино Іллівно.

— За що?

Я хотів сказати: «За довір'я!», але стримався.

— У дворі розповідати про це не треба, — попередила вона. — Ні за якою давністю строку зрада не може бути прощена. Але у Гнєдкова є дружина, син…