Сигнальники і горністи
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Леонід Лірниченко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сигнальники і горністи». Краткое содержание книги:
— Я взагалі нікому не прислужую! Хочеш, щоб тебе похвалили?
Якщо когось хвалили, Валько одразу шукав привід, щоб звести нанівець похвалу.
— Брат милосердя? Доктор медичних наук? Ха-ха!
— Чого ти гигочеш під вікнами? Вона хвора… Ти що, не знаєш? У неї донька на війні загинула!
— Хвора? Пробач, я не знав… А дочка її загинула не на війні.
— Як… не на війні?
— Не на війні. І не на землі. І не в повітрі! І не на морі…
Валько переступав з ноги на ногу в такт кожному реченню.
— А де ж?
— Між небом і землею!
Валько любив володіти чимось таким, чим інші не молоділи. Годинником з барометром і секундоміром… Футболкою з тигром, що роззявив пащу, на якого Валько поглядав з надією, як на охоронця. Чи секретом, чи хоч найменшого новиною. Це вирізняло його і ніби підносило над іншими. Розпалюючи цікавість співрозмовника, він таємниче переминався з ноги на ногу, ніби пританцьовував: ану ж здогадайся, ану ж дізнайся!
Я ухопив Валька, який нахабно переминався з ноги на ногу, за вузькі, кістляві плечі і притяг до себе:
— Де вона загинула? Кажи!
— Я ж казав: між небом і землею. На даху!
— На якому дачу?
— Нашого будинку.
— Звідки ти знаєш?
— Звідти! Вона вчилася з моїм батьком…
Мама варила на кухні дієтичний бульйон для Надії Омелянівни. Дієті і режиму вона надавала великого значення. Весь будинок знав від мами, як треба харчуватися, рухатись і дихати, щоб не конфліктувати з організмом.
Від імені нашої родини дотримуватися всіх цих правил повинен був я.
— Я буду здорова, коли здоровим будеш ти! Вважай, що стараєшся заради своєї єдиної матері.
Вона часто ставила мене в безвихідні умови.
— Ти дуже збуджений, — дивлячись в каструлю, сказала мама. — Чую по диханню.
— Бесідував з Вальком Гнєдковим…
— Сильнодіючий подразник!
— Він сказав, що Тетяна Ткачук загинула не на війні. А на даху.
— На даху теж була війна. — Мама облишила дієтичний бульйон. — Вона скидала запалювальні бомби і була змита… вибуховою хвилею. Якби не вона, ми б із Вальновим батьком могли задихнутися в бомбосховищі. Два сусідніх будинки згоріли дотла. Тепер на тому місці сквер.
— А Валько єхидствував, підтанцьовував… Можливо, вернутися у двір і вмазати йому як слід?
Мама похитала головою.
— Переможи його мирними засобами. Що у тебе в руках? Листи?..
— Старі, ще довоєнні. Я пообіцяв Надії Омелянівні знайти… колишніх хлопчаків, які надсилали їх Тетянці. Дізнатися про них: де живуть і ким стали. А як дізнатися — сам не знаю. Зворотних адрес нема. Імен і прізвищ також.
— Всього три листи? — здивувалася мама.
— Та ти що! Весь стіл завалено… Але оці обіцяли пожертвувати заради Тетянки життям.
— Закономірно. І справедливо! — сказала мама. — Це була найкрасивіша дівчинка в усій школі. Можливо, й у районі! Коли зустрічаю дівчаток-красунь, неодмінно з Тетянкою порівнюю. Ні, не тягнуть! Я була на півтора роки молодшою… Побачу, бувало, її — аж присідаю. А що робилося з хлопчаками, уявляєш? Вони і присідали і підстрибували… Словом, неодмінно себе в її присутності виявляли.
— І наш Андрійко?
— Теж намагався. Але особливо виявив себе потім… після… Коли вона загинула, на фронт пішов. Йому тільки сімнадцять виповнилося. Міг би рік зачекати. А знаєш, що таке рік на війні? Але Андрійко жодного дня чекати не хотів!
— Виходить, він, можливо, через неї… І загинув?
— Я могла б так думати. Але не хочу!
Мама витерла об рушник руки, взяла конверти й довго розглядала їх, то наближаючи до очей, то віддаляючи, ніби це були картини.
— Довоєнні штемпелі, — сказала мама. — Інший шрифт. Все по-іншому… Так і бачу на плиті примуси замість конфорок! — Мама повернулася до сучасності і увімкнула газ. — Як же ти будеш шукати?
— Я думаю, треба прочитати листи і за їхнім змістом…
— Тобі, чи що, писали? — перебила вона.
— А як же тоді?
— Є живі свідки. — Вона задумалась, накрутила на милець свій хлопчачий чубчик. — Точніше, жінка-свідок.
— Вона зможе визначити?
— Зможе. За ініціалами… І, безумовно, за почерком!
— Через стільки років? Ну, це ти…
— Зможе! Андрійко казав: «Катерину Іллівну не обдуриш. Вона ножного з нас за номерком знає: у прямому і переносному значенні».
— Хто це?
— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.