Сигнальники і горністи
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Леонід Лірниченко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сигнальники і горністи». Краткое содержание книги:
Але я не відповів.
Вона продовжувала вдивлятися в себе:
— Схоже, що одна сукня розрахована на двох. Але панікувати соромно. Адже я Тетянку в чотири рази пережила!
— Навіщо ви, Катерино Іллівно?..
— Панікувати соромно, — повторила вона. — Я ось дочці своїй про операцію не напишу: навіщо і її заганяти в лікарняну атмосферу?
— А де вона?
— На Далекому Сході. На Далекому! Тобто далеко, а ти — близько… Я б хотіла, щоб від імені усіх улюблених мною дітей мене провідував ти, Петре. Не заперечуєш? Я слухаю…
— Аякже? Звичайно!..
Влаштувавшись на лаві в центрі двору, я сонячним променем через збільшувальне скло виводив на дубовій дошці літеру за літерою.
Я хотів, щоб відкриття меморіальної дошки було сюрпризом, — і спочатку працював вдома, вилізши на підвіконня. Але сонце навідувалось до нас лише вранці. І я вирішив, що зручніше з ним спілкуватися відверто, не ховаючись.
Незабаром я був уже не просто в центрі двору, а й в центрі уваги. Хлопці обступили мене, але не щільно, на відстані, яку називають «шанобливою».
Як тільки із літер вишиковувались імена й прізвища, я чув приглушене: «Володимир Бугров… А де він жив? У якому під'їзді?», «Тетяна Ткачук… А де вона жила? На якому поверсі?» Кожному, я відчував, хотілося, щоб це було в його під'їзді і на його поверсі.
— Петре, а звідки ти знаєш їхні імена… І прізвища?
— Я багато чого про них знаю! Але поки що не все. Ось Володя Бугров. Повинен був стати академіком. — Я повторив слова Катерини Іллівни: — «Скільки майбутніх академіків не дожили навіть до інституту!» Треба розвідати про них… поки є у кого дізнатися. Ми, можливо, і літопис створимо: «Герої, що жили в нашому будинку»! Сигнальниками і Горністами хочете бути?
— Ще б пак!.. А що це означає?
— Потім поясню.
Лише Валько Гнєдков підійти не зважувався. Він спостерігав за мною віддалік — і багато чого для нього було незрозумілим, тому що він не здогадався взяти із собою бінокль. З тривогою він розумів тільки одне: його свисток відступив перед звуками… перед сигналами горна!
— Що це у тебе? — спитали мене біля прохідної лікарні.
— Подарунок, — відповів я.
— Що це у тебе? — ще разів з п'ять запитували мене лікарі і медсестри в коридорах лікарні.
— Подарунок, — відповідав я.
Дошка була загорнута в мамин медичний халат. Ніхто не зупинив мене, бо, можливо, на лікарняних перехрестях білий колір діяв, як зелений на вуличних.
— Що це у тебе? — спитала Катерина Іллівна, коли я увійшов до палати.
— Все… Закінчив.
— Не може бути!
Дві немолоді жінки, що лежали в одній палаті з Катериною Іллівною, були в чомусь фатальному схожі між собою: хвороба знекровила їхні обличчя, в очах поселилася розгубленість і зажура — у такі дні люди запізно усвідомлюють істинну ціну всього, що стає раптом для них недоступне.
Жінки з гарячковою радістю відірвалися від власних думок, які також, мабуть, були схожими одна на одну, — і зустріли мене як довгожданого. Обидві вважали Катерину Іллівну головною в палаті: сказавши речення, дивилися на неї, чекали її схвалення.
Коли я вперше прийшов до лікарні, одна з них спитала:
— Вчительку прийшов провідати?
— Йому пощастило: він ніколи у мене не вчився, — сказала Катерина Іллівна.
Я не розгортав свого «подарунка», і жінки одночасно згадали, що у них багато справ у коридорі: треба прийняти ліки, подивитися телевізор. Але перш ніж залишити палату, обидві з таємничою, тихою урочистістю повідомили, що я можу привітати Катерину Іллівну.
— З чим? — спитав я, коли жінки залишили нас удвох.
— Незручно радіти в такій лікарні… в такій палаті. Але виявилося, що операція мені не потрібна. Можна обійтися без неї! От що таке самонавіювання! Варто було знаменитому професорові зробити це відкриття, як я почала видужувати, повніти. Помітно? Я слухаю… Відповідай!
— І колір обличчя змінився!
Я звернув на це увагу відразу, з порога: на щоках Катерини Іллівни проступив рожевий колір, як це бувало, коли вона хвилювалася. Шкіра натяглася, розгладилась.
— Прибавила два кіло! — переможно прошепотіла воші. — Я знала, що підозра точить, збиває з пантелику, створює небезпечні міражі. Але весь жах самоїдства я зрозуміла тільки зараз. Ось сказали: «Обійдемося без операції!» — і я розцвіла. Добре, що дочку передчасно налякати не встигла.
Від щастя я витяг вперед руки, потер долоні. Уважніше роздивився Катерину Іллівну — і цілком погодився зі знаменитим професором.