Останній діамант міледі

Люди зімкнені в єдиний больовий ланцюг: скільки разів удариш ти, стільки вдарять і тебе. Тому ніколи не треба метушитися, аби віддати чи отримати своє. Зараз я відкрию тобі найбільшу таємницю. Коли ТАМ іде дощ, тут, на моїх грудях — під твоєю рукою зліва — теж іде дощ. Уві сні ти стискаєш пальці, й вони здригаються від того, що відчувають, як глибоко під ними йде дощ.

Вони, твої пальці, не можуть бачити зірки, але вони вміють усе відчувати. Вони розумніші за тебе. Усе в нас — розумніше за голову. Хоча нам здається, що — навпаки. Голова — лише хімічна лабораторія слів та подій, у ній відбуваються реактивні реакції. А так — простір між твоїми пальцями відповідає одному моєму. І навпаки. Усі твої проміжки співпадають із моїми непроміжками. І коли геть усі проміжки співпадають з усіма непроміжками, голові зовсім нічого переварювати. Усе стає несуттєвим. У ній обертається космос.

За все доводиться платити. А таким, як ми, — удвічі більше. І саме тому так тяжко добровільно відривати проміжки від непроміжків.

Люблю — означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році — інакше. Люблю — означає: завтра я помру. Слухай же, як шумить дощ під твоєю долонею!

„Я скоро прийду“, — сказала ти. Коли — скоро? „Ну, дуже швидко. Ось ця нічка закінчиться, ось друга закінчиться, а за ними буде довгий-довгий день. Збиратимемо в лісі гриби, купуватимемо ляльок у циган та афени у слоїках. Тільки б вистачило сили перечекати всі ночки, з їхніми люмінесцентними місяцями…“