Останній діамант міледі

Та весна була розкішною. Вона заповнювала увесь простір запахом бузку та каштанів. Він проникав у найдальші кутки втомленого від суворої зими міста, тоненькими змійками заповзав у ніздрі скам’янілих від турбот городян, і особливо вразливі з них зі священним трепетом вдихали ці збудливі пахощі, ніби наркомани останню порцію героїну. Особливо хмільними вони були тут, на околиці, де маленькі «хрущовки» та «готельки» чергувалися з панельними незграбними хмарочосами.

Незважаючи на те, що сестри жили далеко від центру, вони обожнювали свій район, який навесні потопав у зелені, а взимку по самі вуха вкривався капелюхом снігу, — його тут майже ніколи не зчищали аж до першої відлиги.

Тутешні мешканці теж були особливі. Саме в цьому районі відбувалося «велике переселення народів»: сюди переселялися жителі найближчих сіл, влаштовуючи на власному балконі справжні курники (аби бути завжди з м’ясом та яйцями), деякі навіть примудрялися тримати не тільки курей, а ще й кіз чи поросят. Сюди стікалися біженці не тільки з ближнього зарубіжжя, але й зустрічалися африканські, ба навіть афганські осередки. І в коридорах житлово-комунальних комбінатів, у цих окремішніх державах у державі, де панували опасисті жінки із гучними голосами та попаленими «хімією» зачісками, стояли фантасмагоричні черги з темношкірих громадян, що ламаною українською вимагали видати їм талони на цукор. Навесні, особливо у вихідні, район перетворювався на цех із вибивання килимів: на кожному подвір’ї, під кожним вікном та на кожному спортивному майданчику жінки, чоловіки й діти довгими палицями гамселили по розвішаних килимах. І це скидалося на священний весняний ритуал, зміст якого здавався незбагненним для здивованих мусульман, що давно вже мали модерні пилососи. Килими вибивали з ранку до вечора. А потім знесилені й вдоволені сусіди виносили на дерев’яні столики пляшки з горілкою, бутерброди та дзбани із домашнім квасом й до ночі співали пісень, що також було незбагненним для смаглявих дітей півдня.