Юнаки з вогненної печі

— Та ні,— сказав я: знав, що він має на увазі. Славко розповідав про злобну мстивість тих “дядь” із Миколаївської: вони не дають людині влаштуватися на роботу, а потім переслідують її, як тунеядця, що не бажає працювати. Але в мене такого не було, принаймні ніхто з них зі мною поки що не розмовляв.

— Добре, йди, секретарка тобі документи видасть,— сказав директор.— Може, це ти правильно зробив, бо...

Знову не доказав, але небагато треба, щоб зрозуміти: бо інакше в школі не дали б мені спокою, і я раптом побачив, що цей сухий, суворий чоловік, якого ми всі боялися, по-своєму мені все-таки співчуває, але й він безсилий, бо і йому на шию вдягнуто нашийника, може, трохи з більшою пряжкою, як у мене чи в учительок, а може, на тій пряжці є і якийсь узорець. І так дивно було мені уявляти директора в ошийнику і з ланцюгом-мацаком спрута, що я не стримався і усміхнувся.

— Якось воно буде,— сказав.

— Та вже ж буде,— сказав директор й зануривсь у свої папери — оту тоненьку ниточку, яка так несподівано нас об’єднала, було обірвано.

Вийшов у коридор, притому так нещасливо, що наскочив на Соф’ю Вольфовну — вона гнала своє громіздке тіло коридором. Зирнула на мене звисока і не без презирства, але до неї я не привітався. Вона засопла, звела голову — її шию оперезував грубий ошийник,— мала масивне підгарля,— і погнала могутню тушу далі.

— Пока, сіячко темного, недоброго й дочасного! — прошепотів я їй услід, і вона ніби почула мій шепіт, хоч була задалеко: раптом спинилася, смикнулася, ніби хотіла повернутися, але, очевидно, передумала, бо знову пішла, ніби солдат, круто повернула “лєвоє плєчо вперьод”, як скомандував би її чоловік, молодцюватий Григорій Якович Білик, і ніби в стіну увійшла, щоб навіки вийти з мого життя і навіки залишитись у ньому згустком тьми.

Думав про це, йдучи зі школи, навіки її покидаючи і не маючи до неї найменшого сентименту: жоден із учителів не залишив у мене ані краплини світла. Ті, що викладали технічні дисципліни, були ніби самі складені із чисел, формул, фізичних явищ, реакцій хімічних і фізичних, математичних сполук та понять — я колись навіть, жартуючи, намалював був, хоч малював кепсько, отак учительок математики, хімії та фізики. Учительку математики я склав із цифер, чотирикутників, трикутників, паралепіпедів, зрізаних конусів, кубів, рівнянь і тому подібне; учительку фізики із електричних дротів, сполучених посудин, схем і латинських літер; учительку хімії з пробірок, хімічних формул і речовин; учительку анатомії, зоології і ботаніки з різних звірів, голів, лап, хвостів, гілок дерев, що були навішані на людський кістяк — зрештою, й місія їхня була нести нам не світло духу, а прагматичне знання. Духовне світло мали б нам нести учителі літератури та історії, але вони мали на шиях особливо грубі ошийники і вчили нас не любові, а ненависті, не співчуття, а нетерпимості: боротьба, боротьба, кров, вороги, знищення, помилки, націоналісти; позитивний той, хто нищить, негативний, хто обороняється перед нищенням; класове, партійне, абстрактний гуманізм — це погано, класовий гуманізм — це так, це, зрештою, те, що нам корисне, байдуже, що при цьому чиниться; переможець славиться, переможений ганиться,— ось і все коло їхніх смислових понять. Я озирнувся. Білик все ще ганяв старшокласників. Активний, завзятий, крикливий: “Лєвоє плєчо, шагом арш!”, “Правое плечо, прямо, шагом арш!”, “Налево!”, “Направо!”, “Кругом!”, “Арш!”