Юнаки з вогненної печі

— Бацай! Бацай! — кричали чорти, а на мені вже не було ані клаптика фрака, весь він був подертий на вузькі довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, наче потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали на мені білу сорочку і штани — один схопив за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м’яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки на мені ще була подоба одежі, але мене зловили ззаду кількома кістистими, пазуристими лапами, і я знову опинився всередині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець,— на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якись час і того шмаття не стало, і я стояв серед цих чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої й жіночої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст, я навіть відчув, що можу тим хвостом махати і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись, труситися і смикатися.

— Він наш, він наш! — загорлала компашка; в сутерені почали блимати блискавки, в мене перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.

— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже і не Джордж Байрон і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що я можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.

— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.

— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними, любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була таки вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктався вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики, й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.