Селінджер Дж.9 оповідань [UK]

— То нехай замерзає. Йди телефонуй. Ти — мрець, — скомандувала Елоїза. — Віддай оце...

— Гаразд... Де телефон?

— Він пішов, — мовила Елоїза, несучи порожні склянки в їдальню, — сюди-и-и!

Різко зупинившись у одвірку між вітальнею та їдальнею, вона почала крутити стегнами, а потім зімітувала різкий поштовх уперед. Мері Джейн захихотіла.

— Я маю на увазі, що ти ж поганенько знала Волта, — промовила Елоїза, коли на годиннику вже було чверть на п’яту. Вона лежала на підлозі, поставивши свою склянку балансувати на маленьких грудях.

— Він був єдиним хлопцем з-поміж усіх, котрий був спроможний мене розсмішити. По-справжньому розсмішити. — Вона кинула погляд на Мері Джейн. — Ти пригадуєш той вечір у наш останній рік, коли пришелепувата Луїза Га-мільтон увірвалася до кімнати у тому чорному ліфчику, що вона купила у Чикаґо?

Мері Джейн гигикнула. Вона лежала на животі на канапі, обіпершись підборіддям у поруччя й дивлячись на Елоїзу. Її склянка стояла на підлозі, на віддалі витягнутої руки.

— Так от, він умів мене розсмішити, — сказала Елоїза. — Розсмішити мене, лише говорячи до мене. І по телефону. Або навіть написавши листа. А найкраще було в тім, що він навіть не намагався бути смішним — він просто був таким. — Вона ледве повернула голову в бік Мері Джейн. — Агов, а чи не кинеш мені цигарку?

— Я не дістану їх, — відповіла Мері Джейн.

—А й грець із тобою! — Елоїза знов уткнулася поглядом у стелю. — Якось, — мовила вона, — я упала. Я часто чекала на нього при автобусній зупинці чи надворі біля крамнички для військових, а він одного разу забарився, прийшовши просто перед тим, як автобус від’їхав. Отож ми побігли за ним і раптом я відчула, що підвернула ногу. А він мені: «Бідолашний старий Дядечко Віґґілі». Це він так про мою ногу. Він назвав її «Бідолашний старий Дядечко Віґґілі»... Боже, він був милим...

— Хіба у Лу немає почуття гумору? — спитала Мері Джейн.

— Що?

— Хіба Лу не має почуття гумору?

— О, Господи! Хто ж знає. Так. Мабуть. Він сміється з мультиків і всього такого.

— Елоїза підвела голову, взяла склянку з грудей і відпила трохи.

— Утім, — мовила у відповідь Мері Джейн, — це ще не все. Справді, це ще не все.

— Що не все?

— О, ти ж знаєш... Уміння розсмішити й усе таке.

— Хто сказав, що це ще не все? — запитала Елоїза. — Пос-лухай-но, якщо ти не маєш наміру постригтися в монашки чи утнути щось подібне, ти б цілком могла й посміятися.

Мері Джейн гигикнула.

— Ти нестерпна, — сказала вона.

— Ох, він був лагідним, — мовила Елоїза. — Чи то смішним, чи то милим. Утім, не таким милим, як ті бісові хлопці. По-ін-шому лагідним, по-особливому. Знаєш, що він якось утнув?

І

— Нє, — відповіла Мері Джейн.

— Одного разу, як ми їхали потягом з Трентона до Нью-Йорка (тоді його саме нещодавно призвали в армію), у вагоні було страшенно холодно, й ми закуталися обоє в моє пальто. Пригадую, на собі я мала плетену кофтинку Джойс Морроу, пам’ятаєш її гарненьку синю кофтинку? — Мері Джейн кивнула, але Елоїза не підвела голови, щоб побачити, чи та згодна з її словами. — Його рука ненароком опинилася у мене на животі. Розумієш? Отож несподівано він сказав, що у мене такий чудовий живіт, що він волів би, щоб з’явивсь якийсь офіцер й наказав йому просунути оту руку у вікно. Казав, що хоче чинити по-чесному. Потім він прибрав руку з мого живота й сказав провідникові, щоб той не горбився. Додавши при цьому, що коли в світі й існує щось, чого він не терпить, то це людину, яка не носить свій мундир з гідністю. А провідник тільки й відповів, щоб він ішов спати. — Елоїза поміркувала хвильку, а згодом додала: — Не завжди важило, що він казав, але як він це сказав. Розумієш?