Відлуння любові: жінки

— Я думала, що ти не прийдеш, — тихо мовила Мар’яна.

— Я теж так думала…

Валентина обирала собі каву, й Мар’яна помітила, що, як і раніше, манікюр у сестри саморобний. Вона ж уже й забула, що таке доглядати за собою без сторонньої допомоги, ось тільки донедавна цей престиж мав значення, а тепер…

— У тебе нова сукня? — запитала Мар’яна: ідея покликати сестру у цю кав’ярню нині не здавалася такою гарною, та й запитання було дурне, видно ж, що сукня нова тільки для Валентини, але ж куплена, скоріш за все, у секонді.

— Нова, сестричко, — Валентина здійняла на сестру погляд, і та з подивом відмітила, що блакитні очі, які вони обидві успадкувала від матері, зараз ясні, а не тьмяні від постійних сліз. — Ти ж нічого не знаєш, Мар’янко. Я пішла з дому, у чому була пішла. Покинула Олега, хай живе своїм життям: стільки років без мене був, то й не шкодуватиме. Й дітям я теж непотрібна. Сашко за мої зароблені на чужині гроші будинок змурував, та для мене й маленької кімнати немає. Марічка заміж виходить, у неї жених з квартирою у центрі міста. Хай будуть щасливі, а я хоч трохи для себе поживу.

Валентина так спокійно казала про це, що Мар’яна здивувалася її тону. Зовсім іншою була знедолена сестра у їхніх розмовах по телефону та скайпу. Інакше думала… Та й вона сама інші цінності вважала прийнятними до тої випадкової зустрічі у метро… Але ж чому у Валі такі тіні під очима? Невже сама стала заливати за комір, то й життя вже не здається таким темним?…

— Я зараз не живу в місті, — вела далі Валя. — Зустріла чоловіка. Трохи старшого за себе. Він фермер, мене до себе забрав, пилинки здуває. Хоче офіційно наші стосунки оформити. І діти у нього є, дорослі вже. Нормально до мене ставляться. Тільки знаєш, Мар’янко, зазіхає хтось на людське щастя, — вона стишила голос. — Поїхав мій трохи грошей заробити, щоб поле було чим засіяти, й в аварію потрапив. Думали, розбився. А він живий, Мар’янко! Розумієш? Живий! У лікарні, але живий. Я тому й запізнилася, що з ним розмовляла.