Гра на багатьох барабанчиках

Поминули святково освітлений мотель і дійшли до рибного ресторанчика. Постояли хвильку перед написом «Завжди кока-кола», який, наче великий червоний місяць, освітлював фасад недавно відремонтованого дому.

— Покличемо його сюди чи як зробимо? — запитала мати.

— Ти йди, а я тут почекаю з дитиною.

Старша жінка увійшла й одразу повернулася.

— Немає його. Пішов додому.

Подивилися одна на одну і пішли на подвір'я.

Загавкав прив’язаний до будки собака. Автоматично запалилося світло. Сніг милосердно покрив увесь будівельний розгардіяш — купи дощок, пачки стиропласту, запаковані в плівку, піраміди пустотілої цегли. Пан Владек будував гараж.

Він вийшов до них. Поставний рудавий чоловік у в’язаному светрі, рукави якого немилосердно поролися. Здивовано подивився на них.

— А що то ви тут робите в такий час? — запитав без привітання.

— Маємо справу.

— Так? — запитав він протягло, ще більш здивований.

— Можна увійти?

Він завагався, але лише на мить, майже непомітно. Впустив їх усередину, у свіжо тиньковані сіни, з грудочками цементу, які зараз хрупали в них під ногами. Увійшли до захаращеної кухні. Він, мабуть, майстрував щось біля мийки, бо шафка була відсунута від стіни, відкриваючи таємниці труб і колін.

— Можна сісти? — запитала старша.

Він поставив їм два стільці, майже посеред кухні, а сам закурив і сперся на ту відсунуту шафку. Лише зараз побачив дитину й усміхнувся.

— Хлопець чи дівчинка?

— Хлопець, хлопець, — відповіла молодша і розгорнула на дитині ковдрочку.

Відсунула їй з очей блакитну вовняну шапочку. Дитина спала. Її маленьке зморщене личко нагадувало пану Владкові свіжо вилущений волоський горіх. Було негарне.

— Гарний, — сказав він. — А як звуть?

— Ще ніяк, — весело сказала молодша.

— Владислав, — швидко встряла старша.

— Владислав? — здивувався він. — А хто ж тепер називає дитину Владислав?

Скривився. Затягнувся цигаркою.

— Ну, то що то за справа?

— Тебе звуть Владислав, і він Владислав… — тягла старша.

— Може бути й Владислав, хто сказав, що ні.

Замовкли. Чоловік струшував попіл на підлогу.

— Ну?

Жінка швидко відвела очі на кінчик спертого до стіни карниза й промовила у тому напрямку:

— Це твоя дитина, Владек. Ідуть свята, тож хочемо її охрестити.

Лице чоловіка застигло.

— Ти, Галино, хіба охуїла. Як це може бути моя дитина? Ну, Івонка, — звернувся він до дівчини, — як це може бути моя дитина, що ви обидві вигадуєте?

Івонка прикусила губу і почала швидко колисати дитину. Та прокинулася й заплакала.