Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.

І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий - погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.

- Чому мені здається, - запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро, - ніби я знаю вас дуже давно?

- Бо ви мені подобаєтесь, - відповіла вона, - а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.

- Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.

- Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.

- Не знаю.

- Ви жартуєте!

- Я хотів сказати... - Він затнувся і похитав головою. - Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.

Дівчина перестала всміхатися.

- Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!

- Ні, ні, - заперечив Монтег. - Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.

- Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.

- Еге ж, справді схоже на корицю.

Вона дивилася на нього променистими темними очима.

- Як вас усе дивує!

- Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...

- А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?

- Так. Звісно, - він мимохіть весело засміявся.

- Ви тепер набагато краще смієтесь.

- Справді?

- Так, невимушеніше.

Він відчув себе якось вільніше і зручніше.

- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

- За мною в школі не тужать, - відказала дівчина. - Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами. - Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. - Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! Бах! Бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, - є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?