Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Дурниці, - кинув брандмейстер.
- Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього.
- Та хто б це міг бути? - здивувався брандмейстер. - Хіба в вас тут є вороги, Гаю?
- Нібито нема.
- Завтра механіки перевірять пса.
- Він не вперше гарчить на мене, - сказав Монтег. - Минулого місяця - двічі.
- Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Але Монтег не рушав з місця - він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й “розповів” механічному псові?..
Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтега.
- Я намагаюсь уявити, - сказав Монтег, - про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.
- Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.
- Шкода, - тихо проказав Монтег, - бо ми в нього вкладаємо тільки одне - переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!
Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.
- Дурниці! Механічний пес - взірець того, що може створити людський геній, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає без промаху.
- Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою, - сказав Монтег.
- У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтег зиркнув на Бітті.
Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в брандмейстєра здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.
І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий - погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.
- Чому мені здається, - запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро, - ніби я знаю вас дуже давно?
- Бо ви мені подобаєтесь, - відповіла вона, - а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.
- Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.
- Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.
- Не знаю.
- Ви жартуєте!
- Я хотів сказати... - Він затнувся і похитав головою. - Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
- Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
- Ні, ні, - заперечив Монтег. - Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.
- Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.
- Еге ж, справді схоже на корицю.
Вона дивилася на нього променистими темними очима.
- Як вас усе дивує!
- Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...
- А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?
- Так. Звісно, - він мимохіть весело засміявся.
- Ви тепер набагато краще смієтесь.
- Справді?
- Так, невимушеніше.
Він відчув себе якось вільніше і зручніше.
- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...
- За мною в школі не тужать, - відказала дівчина. - Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами. - Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. - Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! Бах! Бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, - є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?