Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Лише два місяці тому! - Якусь мить вона дивилась на Монтега, тоді промовила: - Ну, до побачення, любий.
- До побачення. - Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся. - П’єса щасливо закінчується?
- Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову, - на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона посміхнулась.
- Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
- Ну, що-небудь ще надумали?
- Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить... Я люблю гуляти під дощем.
- Не думаю, щоб мені це сподобалося.
- А може, й сподобалося б, якби спробували.
- Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.
- Дощ навіть на смак приємний.
- І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? - запитав він.
- Буває, що й не раз. - Вона глянула на щось, затиснуте в руці.
- Що там у вас? - поцікавився Монтег.
- Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета - потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться. - Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
- Навіщо це?
- Коли залишиться слід, - значить, я закохана. Є слід?
Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
- Ну що? - запитала дівчина.
- Жовте.
- Чудово! А тепер перевіримо на вас.
- Зі мною нічого не вийде.
- Побачимо.
Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.
- Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.
- Ну що? - запитав Монтег.
- Як вам не соромно! - вигукнула вона. - Ви ні в кого не закохані!
- Ні, закоханий.
- Але ж цього не видно.
- Я дуже закоханий! - Він намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно. - Закоханий!
- О, будь ласка, не дивіться на мене так.
- Це все ваша кульбаба, - мовив він. - Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
- Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла... - Вона легенько торкнулась його ліктя.
- Ні, ні, - поквапливо відповів він. - Усе гаразд.
- Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.
- Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
- Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.
- Мені теж здається, що вам потрібен психіатр, - сказав Монтег.
- Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:
- Еге ж, не думаю.
- Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
- Гаразд.
- Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
- Ні, я...
- Ви пробачили мені, так?
- Так. - Він замислився. - Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?
- Так, через місяць виповниться.
- Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.
- Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову розсердити?
- Гаразд, давайте!
- Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибрали цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожежників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник - це якось не личить вам.
Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга - холодна, одна - ніжна, друга - жорстока, одна - тремтлива, друга - незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну.
- Вам, либонь, уже час іти, - мовив він. Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем, довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рота...