Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Що цікаво, другим сином «Данила з Острога» був Дмитро, який прожив на світі не менше 50 (п’ятдесяти) років, і саме в ті часи, коли топтав ряст так званий «Корибут — Дмитро Ольгердович». Про дітей та рід цього українського (руського) князя в історії практично немає жодного слова. Таких князів та княгинь можемо згадати не один десяток.
Отак писалась українська історія.
Досі у ній не все гаразд — забагато ворожих «доважків брехні».
Та повернімося до князівського роду Галицьких (Острозьких). Якщо ми визначилися із п’ятим сином князя Федора — Василем Красним (Гедігольдом), що він десь 1390 року народження, і батькові (Федорові Даниловичу) на той час виповнилося 30 (тридцять) років, то третій син Федір, певно, був на 3–5 літ старшим і народився 1385–1386 року. Тобто у 1421-му йому було 35 літ, що зайвий раз свідчить про можливе навчання братів Федора та Василя у 1398–1405 роках у Карловому (Празькому) університеті. Обидва князі були відомі західній правлячій еліті задовго до Констанцького Собору 1414–1418 року.
Певно, князь Федір (Данилович) ще з молодих років готував сина Федора до воєнної кар’єри, а сина Василя — до дипломатичної. І хоча московська влада в XIX столітті табуювала імена десятків українських князів, зокрема князя Федора (Федоровича), однак про князя Василя Красного дещо прорвалося на світ. Так перший ректор Київського університету професор Михайло Максимович у своїх «Письмах о князях Острожских к графине А.Д. Блудовой» зазначав:
«Сыновей у Федора Даниловича было два, Василий и Даниил. Первый из них у современников прозывался Василием Красным. В то время, как достославный отец его отражал войсковые нападки Поляков на Русския земли государства Литовского, Василий Красный противодействовал дипломатическим притязаниям Польши на целое государство Литовское, которыя в ХV-м веке усилились чрезмерно, взамен притупившегося оружия. На этом дипломатическом поприще и прославился он ещё 1431 года, в Вильне, при избрании Свидригайла, и в переговорах, при осаде Луцка. Спустя 15 лет, при новом великом князе, Казимире Ягелловиче, Василий Острожский особенно настаивал на отказе его от Польской короны, с чем и был посылан на Петриковский сейм. Хотя ж в следующем 1447 году этот великий князь Литовский согласился, наконец, быть вместе и королем Польским, но с тем условием, чтобы Поляки отказались навсегда от своих притязаний на Волынь и Подолье» [23, с. 13–14].
Як бачимо, у середині XIX століття в Російській імперії дозволялося вести розмову про двох синів князя Федора Даниловича. І якби європейська історія не зафіксувала постать князя Федора (Федоровича) Острозького в гуситському русі в Чехії, то, зрозуміло, що Московія ніколи не дозволила б згадувати цю особу взагалі.
Цікаво зазначити: професор М. Максимович у 60-ті роки XIX століття знав багато більше про рід князів Острозьких, ніж нам повідомив. Так він знав про єдиний князівський рід Острозьких-Галицьких, тому й писав таке:
«В своём городе Остроге князь Василий поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны. Он также укрепил и другие города свои, Зазлавль и Дубно. Ему предписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцылевшия на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу». [23, с. 14].
Серед князів Острозьких на Волині у 1321 році історія не знає князя Дмитра Юрійовича. Це саме той князь із роду Данила Галицького, якого московити викинули з історії та назвали його львівським боярином Дмитром Дедьком.
Як бачимо, професор Михайло Максимович у 1866 році знав про існування Острозько-Галицького князя Дмитра Юрійовича та про церкву, яку він звів в Острозі 1321-го.
У середині XIX століття написи на стінах руїн острозької Богоявленської церкви ще свідчили про її походження з 1321 року. Це пізніше стіну з тими написами свідомо доруйнували та згодом побудували новий храм. Що дозволяє сучасним історикам (і непоганим!) пропагувати московські «доважки брехні», не задумуючись. Послухаємо:
«У північній частині Замкової гори стоїть Богоявленський собор. Коли з’явився храм, точно невідомо. За легендою, розпочав будівництво у XV ст. князь Василь Красний, а закінчив його син Костянтин Іванович у першій чверті XVI ст. Дату 1521 р., вибиту на північній стіні, одні дослідники пов’язують з часом його побудови, інші з пристосуванням храму до оборони: тоді його північна стіна, потовщена та обладнана чотирма бійницями для гармат, стала частиною замкового муру. Після переходу останньої представниці роду князів Острозьких у католицизм храм був закритий (1636 р). Церква більше 200 років стояла пусткою і за цей час перетворилася на руїну. Її відновили у 1887–1891 рр. На старих фундаментах звели храм, що повторював давню споруду: хрестовий, у плані тринавовий, п’ятикупольний. Північна, найміцніша стіна старої будівлі була включена до споруди нового храму…» [155, с. 14–15].