Темна матерія

Кладу слухавку.

Підходжу до вікна.

Розсуваю штори.

Чотирма поверхами нижче — порожня вулиця, сніг так само валить валом.

Знову дзвонить телефон, але тільки раз.

Що за чорт.

Я всідаюся на ліжко, але ці дзвінки не йдуть мені з голови.

А раптом це якась моя версія хоче переконатися, що я у своєму номері?

По-перше, яким чином він знайшов би мене в цьому готелі?

Відповідь зринає швидко, і вона жахає.

У цей момент, мабуть, цілий натовп моїх версій на Логан-сквер робить те ж саме, що й він — обдзвонює всі найближчі мотелі й готелі в пошуках інших Джейсонів. І це не удача, що він знайшов мене. Це — статистична ймовірність. Навіть жменька Джейсонів, зробивши з десяток дзвінків кожен, запросто накриє всі готелі в межах кількох кілометрів од мого дому.

Невже той портьє видав йому номер моєї кімнати?

Він міг це зробити й ненавмисно. Того мужика внизу, який слухає трансляцію гри «Чикаго Булз» і запихається китайською їжею, могли просто обдурити.

А як би я його обдурив? Якби це не я шукав сам себе, то ім’я, під яким я зареєструвався, мабуть, захистило б мене. Але ж усі оці мої версії чудово знають ім’я батька моєї матері. Тут я лопухнувся. Якщо моєю першою думкою було використати це ім’я, то й для іншого Джейсона ця думка також була першою. Отож, припустимо, що я знав ім’я, під яким я міг зареєструватися. Що б я робив далі?

Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.

Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.

Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.

Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.

Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»

І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.

Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.

І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.

Я встаю з ліжка.

Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.

Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?

Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.

У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.

Можливо.

Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.