Сентиментальні мандрівки Галичиною

Чула я також, що донецькі викупили завод, щоб знищити конкурента, хоча дрогобицьку сіль цінують споживачі. Монополія, глобалізація знищують традицію, людські стосунки, і ніхто не намагається чинити опору. Місцеві чиновники за гроші продадуть навіть ратушу, аби побудувати для себе маєток на околиці міста. Вони вступлять у зносини з самим дияволом задля власної вигоди.

Тоді я не думала так, як думаю зараз. Мені тепер здається, що глобалізація — хибна за своєю суттю. Люди повинні жити невеликими общинами, згідно звичаїв, і не доводити економічні зв’язки до абсурду, коли в Африці вирощують квіти і везуть за 6 тисяч кілометрів продавати, чи коли оселедець ловлять у Швеції, а пакують в Китаї. Все це виглядає як дитяча забава, доки не побачиш закинуті заводи й фабрики, за якими не лише зневага до людського капіталу і тотальне безробіття, а й розбиті серця, зневірені душі й сон розуму. Хай би воно все потрохи працювало, модернізувалось, можливо, з часом і почало би давати прибуток…

Я спершу не помітила сад, який теж належав колись до території заводу — старий яблуневий сад, як у Добромилі і Долині. У глибині його стояв дуже красивий будинок дирекції, схожий на лісничівку, а ще вище будинки, де колись мешкали службовці сільзаводу, може, й зараз мешкають їхні нащадки, хоча навряд чи вони розуміють, як важливо зберегти завод, і що його треба захищати, бо це талісман індустріального Дрогобича, початок його добробуту, гордість, бо це найстаріше промислове підприємство в Україні. Я для того, власне, й приїхала, щоб подивитись на Дрогобич збоку. Я так роблю часом у Львові, де мешкаю. Бо тільки так можна помітити і знешкодити внутрішнього ворога.