Сентиментальні мандрівки Галичиною

Пан Зенон спитав тоді взимку, чи хочу я побачити те, що залишилось від фарфорового заводу. Я відповіла, що ні, бо запитав він просто із ввічливості. Йому страх як не хотілось туди їхати. Ці добрі люди, можливо, думали, що я відчуваю якусь ностальгію по Бориславу. Нічого подібного. Я відчувала відразу і якийсь потойбічний жах. Цей завод, конвеєр, біля якого я стояла цілий рік у дві і три зміни, комуністичні вивихи, хамуваті робітниці, які влаштували мені дідівщину, я не пригадаю жодного світлого моменту. Я знімала з рухомих полиць вже підсохлі тарілки чи горнята і ставила на гумову стрічку, яка везла їх у піч. Весь цикл робіт я пам’ятаю досі, тільки не знаю склад глини, з якої штампувався як посуд з написом «Общепит», так і всілякі чайні сервізи. Від глини розпадалась тканина на робочому халаті, в душі можна було підчепити що завгодно, 8 годин безперервно на ногах, а тоді вночі пустельна вулиця, якою я йшла сама майже кілометр, де були лише пустирі і склади, і не світили ліхтарі. Але не це було найгірше. Батьки ставилися до мене погано, з якоюсь зневагою, що я так низько опустилася і працюю на заводі. Хоч мені було всього дев’ятнадцять років і у мене все було попереду. Я рідко приїжджала в село. Я ненавиділа роботу, я пальцем не кивнула, щоб мене перевели до іншого цеху, де було цікавіше.

Досить було глянути на тих жінок, що вісім годин стояли, штампуючи форми, послухати, про що вони говорять. Річ не у важкій роботі, а в тому, що кожну з цих жінок можна було замінити автоматом. І мене також. Мій приятель писав мені, риторично запитуючи: «Як може маленька дівчинка працювати на великому комуністичному заводі?» Ні, не може і не повинна.