Сентиментальні мандрівки Галичиною

Від костелу до сільзаводу вниз веде дорога у передмістя з більш простими будинками з дерев’яними верандами. З гори все виглядає іржавим, занехаяним. Якісь труби, міст через бруднючу Тисменицю, зруйновані склади. Назустріч мені жінка везла візок з чималою дитиною, я ще подумала, що за люди — дитина повинна багато ходити, щоб розвивати ніжки. Але, глянувши в обличчя тієї дитини, зрозуміла, що вона розумово відстала — лице просто без виразу, як на тій машкарі на костелі, а на обличчі матері — вічний смуток і страх, що хтось звинуватить її в тому, що у неї дитина не така, як інші. В провінції особливо безжальні до інвалідів.

Тієї осені я їздила по галицьких солеварнях, тобто по їх руїнах. Була навіть у Долині, звідки сіль вважалась найкращою, але там теж усе в руїнах. І в Болехові, і в Добромилі.

Тут ніхто не зустрічав на прохідній, я вільно собі увійшла в місце, де 800 років добували сіль, і зараз добувають так само. Викачують з під-землі ропу, виварюють у казанах, тільки тепер уже не набивають у топки, а насипають у паперові коробки чи пластикові пакети. Я пішла зразу догори, щоб усе обійти, а тоді повернутись туди, звідки над дірявим шиферним дахом здіймався не то дим, не то пара. Спершу довгий будинок, напевно, там була контора, але всередині я побачила вивіски, що не стосувались заводу. Старий, ще польський будинок, комбінований з дерева і цегли. Далі був кістяк якоїсь довгої будівлі. Між струхлявілих дошок і цегли никав старий чоловік з пластиковим пакетом. Може, у нього був склероз і він загубився, а може, втратив дім і тут десь ночує. Від його постаті віяло чимось таким безнадійним, і навіть якби я заговорила до нього, він би не відреаґував. Очі мав спущені додолу, може, щось шукав, хоча там не було нічого: ні солі, ні заліза, ні цегли, лиш кілька жмутів бур’яну. А під огорожею була гуртівня, яку, очевидно, орендували в заводу. Тому я пішла назад до довгої будівлі, де під дашком сушили сіль на ґумовій стрічці конвеєра. Поза стрічкою понабивалась, наче сніг, сіра запилюжена сіль, і всюди росла трава. Чи працював конвеєр — невідомо, бо все було вкрите іржею, а дошки геть старі, ледь обстругані, все стулене абияк. У дверях споруди, над якою здіймався дим, стояв дядько зі знудьгованим виразом обличчя. Я спитала, чи можна увійти досередини і подивитись, бо я пишу статтю про сільзаводи. Та йому було байдуже, чи пишу я, чи не пишу, аби людина була хороша. І я вперше побачила, як варять сіль! Дядько називався не солевар, не жупник, а оператор. Він охоче показав мені процес, який не змінився за сотні років. Два казани з ропою, що, може, мали років сто, з яких вигрібали лопатою сіль, очевидно, на ту саму стрічку-конвеєр, що я бачила. Дядько навіть дозволив мені помішати сіль, що парувала. Він сказав, що зараз варять на електриці, а колись на дровах. І я здогадалася, що сюди приїжджають часом екскурсії, і він їм розповідає те саме, що й мені. Він показав, як насоси качають ропу, як вона подається до чанів. Ото і весь процес. Цікавий дядько. Дуже спокійний, ні на що не нарікав, тобто на занепад солеварного промислу в Дрогобичі. А я не хотіла йому казати те, що знала. Що нема сенсу добувати сіль в Дрогобичі, коли на Донеччині тієї солі, правда, з домішками гіпсу, вистачить на пів земної кулі. Колись за сіль велися війни, а тепер вона втратила статус стратегічного продукту. Тепер у нас нафтові війни, але й вони минуться. Втім, люди завжди знайдуть за що воювати.