Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Ставало зрозуміло, що чотири держави-окупанти не наближалися до спільного рішення. Щойно в жовтні 1946 року закінчився головний Нюрнберзький процес, а наступного місяця було погоджено положення Паризьких мирних угод, військові союзники опинилися в ситуації, коли, окрім спільної відповідальності за Німеччину, їх практично нічого не пов’язувало, а суперечності їхніх позицій ставали дедалі очевиднішими. Американці й британці наприкінці 1946 року домовилися об’єднати економіки їхніх двох окупаційних зон у так звану Бізонію (подвійну зону), але і це ще не означало остаточного поділу Німеччини, а тим паче намір інтегрувати Бізонію в західну економіку. Навпаки, через три місяці, у лютому 1947 року, Франція та Британія демонстративно підписали Дюнкеркський пакт, у якому вони гарантували одна одній взаємну підтримку проти будь-якої майбутньої агресії Німеччини. А на початку 1947 року державний секретар США Маршалл усе ще оптимістично припускав, що хай яких домовленостей не було б досягнуто задля розв’язання німецької економічної головоломки, це не обов’язково має відбутися коштом розділення Німеччини. Принаймні з цього питання Схід і Захід офіційно дійшли згоди.
Справжній розкол відбувся навесні 1947 року, під час московської зустрічі (10 березня — 24 квітня) міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та Радянського Союзу, які знову зібралися, щоб домовлятися про Мирну угоду для Німеччини та Австрії. На той момент лінії розлому вже були очевидні. Британці й американці були налаштовані відбудувати німецьку економіку західної зони, не лише щоб німці могли себе забезпечувати, а й для підтримки відновлення європейської економіки загалом. Радянські представники вимагали поновлення репарацій із західних зон Німеччини і задля цього — запровадження об’єднаної німецької адміністрації та економіки, власне, як із самого початку й передбачалося (хоча і вельми нечітко) у Потсдамі. Але на той час західні союзники вже не збиралися створювати єдиної німецької адміністрації, тому що це означало не тільки кинути населення західних зон Німеччини напризволяще — що вже саме по собі набуло політичної ваги, — а й, по суті, враховуючи тодішню військову перевагу, передачу країни у сферу контролю Радянського Союзу.
Як визнав Роберт Мерфі, політичний радник американської військової адміністрації в Німеччині, «саме на московській конференції 1947 року справді впала залізна завіса». Ернест Бевін полишив будь-яку надію на досягнення згоди щодо Німеччини ще до того, як він приїхав до Москви, але для Маршалла (та Бідо) це був вирішальний момент. Поза всяким сумнівом, для Молотова зі Сталіним також. Коли чотири міністри закордонних справ зустрілися наступного разу, з 27 червня по 2 липня, щоб обговорити новий революційний План Маршалла, американці та британці вже погодилися (23 травня) дозволити німцям бути присутніми в так званій Економічній раді Бізонії, зародковій структурі на шляху до створення західнонімецького уряду.
З цього моменту події розвивалися швидко. Жодна зі сторін не робила і не шукала поступок: американці та британці, які довго боялися окремої російсько-німецької мирної угоди і заохочували затримки та компроміси, щоб їй запобігти, уже могли не зважати на ці застереження. У серпні вони в односторонньому порядку збільшили обсяги виробництва в Бізонії (під суголосся радянської та французької критики). Директиву Об’єднаних начальників штабів JCS 1067 («План Морґентау») було замінено директивою JCS 1779, яка офіційно декларувала нові цілі Сполучених Штатів: економічне об’єднання західної зони Німеччини та заохочення самоурядування в Німеччині. Німці швидко переставали бути ворогами, особливо для США[70].
Міністри закордонних справ — Молотов, Бевін, Маршалл та Бідо — востаннє зустрілися в Лондоні, 25 листопада — 16 грудня 1947 року. То була цікава зустріч, оскільки їхні відносини вже практично зійшли нанівець. Західні союзники продовжували самостійно будувати плани щодо західноєвропейського відновлення, а за два місяці до того Сталін заснував Комінформ, наказав Комуністичним партіям у Франції та Італії зайняти безкомпромісну позицію у справах їхніх країн та сильно закрутив гайки в тих країнах, які перебували під владою комуністів і відтепер належали до Радянського блоку. Як і раніше, міністри обговорювали перспективу створення загальнонімецького уряду під контролем союзників та інші пункти майбутньої мирної угоди. Але подальших домовленостей щодо спільної адміністрації чи планів її створення досягти не вдалося, і зустріч закінчилася без призначення дати наступного з’їзду.
70
Це виявилося легким компромісом. Один американський військовий, приємно здивований тим, як його приймали в Німеччині після довгого прохолодного прийому визволителів, який їм влаштували французи, зауважував: «Трясця його матері, та ці люди охайніші і, чорт забирай, приязніші, аніж французи. Це ж свої люди». Цит. за: Earl Ziemke, The U.S. Army in the Occupation of Germany, 1944‒46 (Washington DC, 1985), p. 142.