Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з’явиться наречений, усе ще можна буде поправити.
І скриню поставили посеред кімнати.
На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати.
Вночі скриня відчинилася, і з’явився наречений...
На ранок Щаслива ке відчинила дверей своєї кімнати.
— Що сталося?— стривожилася мати.— Вже пізно, чому вона не встає?
Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.
Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду —-її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!
Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.
ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ
Індійська народна казка
Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:
— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!
— А чого ж! — зрадів верблюд.— Сідай мерщій мені на спину.
Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.
Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.
Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.
Шакалове гавкання почули в селі, яке було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.
Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:
— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.
— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.
— То я сідаю тобі на спину?
— Та сідай уже!
Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:
— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?
— І сам не знаю,— відповів шакал.— Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.
— Он воно що! — мовив верблюд.— То ти таки не винен. Звичка є звичка!
Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:
— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.
— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал.— Адже тут он як глибоко, навіть дна не видко! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?
— І сам не знаю — закортіло і край! — відповів верблюд.— Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!
З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.
І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.
ЯК ОДИН СЕЛЯНИН ІЗ ТРЬОМА ЗЛОДІЯМИ ВПОРАВСЯ
Індонезійська народна казка
Неподалік від дороги, що звивалася понад заболоченим узбережжям острова Суматра, стояла халупа, а біля неї росло одно-однісіньке бананове дерево.
Якось по обіді на дорозі показалося троє перехожих — чернець, лікар та лихвар. Зголоднілі й стомлені до краю, вони побачили дерево з плодами й завернули до халупи.
— Нас троє, а селянин один,— обізвався лихвар.— Нарвімо у нього бананів!
Вони підійшли до дерева й почали зривати банани.
— Що ви робите, шановні панове? — вигукнув, підбігши до них, господар.— Це ж мої банани, а ви навіть дозволу не спитали.
— Твої? Ха-ха! То й що з того? — зухвало спитав чернець.
— Вони в тебе такі гарні, що ми, коли побачили, відразу ж захотіли скуштувати,— докинув лікар.
— Не заважай нам, чоловіче, коли хочеш цілі ребра мати,— пригрозив лихвар.