Діаболік

— Задоволені? — запитала я.

Його сміх був майже беззвучним.

— Я хоча б зачепив тебе?

— Мої кулаки болять від нанесених ударів.

Він посміхнувся, виглядаючи неймовірно щасливим. Нарешті медичні боти відлетіли, і він поворушив рукою.

— Ну що, — промовив він, скривившись від болю, — іще один раунд?

— Ні! — швидко відповіла я і додала: — Я... втомилася.

Його очі заблищали.

— Звісно, ти стомилася. Ти часом не жалієш моє его, бо бачиш, що я на межі своїх можливостей. Не потрібно цього робити, Немезідо, хоча я вдячний за цей жест.

Я опустилася на коліна, щоб подивитися на цього дивного юнака. Хіба я єдина, хто здатен побачити його справжню сутність? Розумний і далекоглядний, неймовірно витривалий, готовий витримувати удар за ударом, сподіваючись, що це зміцнить його, навіть якщо ніхто ніколи не побачить його хоробрості.

Цікавість була мені не властива. Я не часто чимось цікавилася. Та цього разу всередині все чесалося від інтересу, тож я не витримала і запитала:

— Навіщо, Ваше Високопреосвященство? Навіщо Вам вчитися, як захищатися від мене? Вам слід більше турбуватися про отрути або про ніж у спину. Сила і м’язи не захистять вас від них.

Тайрус прихилився головою до стіни, обмірковуючи свою відповідь. Бліде світло над головою підкреслило веснянки на його обличчі. Зараз він мав дуже юний вигляд.

— Небезпека може чатувати де завгодно і у будь-якому вигляді, і якщо мені судилося померти, я хочу, щоб це сталося після того, як я зроблю все, що в моїх силах, аби захистити себе, а не тому, що здався, бо виявився безпорадним, — він міцно стиснув губи і ніби повернувся у своє далеке минуле. — Моя мати померла, коли мені було вісім років. Я впевнений, ти знаєш цю історію.

— Ні, — сказала я. Історію вчила Сайдонія, а не я.

Він подивився на мене. Беззахисність і смуток на його обличчі змусили мене пошкодувати про своє невігластво, і я б воліла позбавити його необхідності переказувати події минулих днів.

— Причиною її смерті стала не хитрість і не отрута, — мовив він. — Моя мати була дуже розважливою, обачною і обережною. Ми приїхали з візитом до Намісника, але бабка підкупила його. До нашої вілли увірвався натовп людей. Найманців. Я нічого не міг зробити.

Він гірко скривив губи, спантеличивши мене.

— Звичайно, ви не могли нічого вдіяти, — сказала я. — Вам було лише вісім років.

— Звичайно, — безсило повторив він. Через деякий час, він знизав плечима і продовжив: — Як би там не було, вони її зарізали. А я сховався, — він поглянув на свої стиснуті кулаки. — Відтоді я продовжую ховатися, просто в інший спосіб, — пауза. — Мабуть, ти вважаєш мене боягузом.

— Ні, — здивовано відповіла я. Але він не підняв голови.

Я простягла руку, щоб торкнутися його. Але цей імпульс збентежив мене, тому я себе зупинила. — Ви вчинили правильно, — повільно мовила я, — зробивши все необхідне, щоб залишитися в живих. Я просто не розумію, чому ваша родина така...