Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
— Я перепрошую, пане меценас, — Олена якось смішно одним боком лиця ластилася до Гука, а другим картала Мариню, — прошу, прошу продовжувати.
— У цьому домі абсолютно ніхто не числиться з моїми нервами, не говорю про настрій… Одна ви, пані добродійко, — зробив реверанс в бік Олени, — тільки заради вас я закінчу цю історію. Цю цікаву історію! Отже, той Кульчицький подорожував у купецьких цілях по Сході… Мені здається, що то був рівночасно і польський шпіон… Пізніше був перекладачем турецької мови при Східній Академії у Відні… В тисяча шістсот вісімдесят третьому році… Ануко, панни, що в цьому році діялося? Славуню, не пам'ятаєш?
— Я вже казала, пане меценасе, що я не хочу напружувати собі пам'ять. Хай відпочине трішки…
— І звідкіль ти така лінива взялася? Ге? Отож, прошу панства, в тисяча шістсот вісімдесят третьому році під час облоги Відня турками Кульчицький провів німецькі війська і цим фактично найбільше спричинився до звільнення Відня… хоч там був тоді і Ян Собеський з козаками. Як єдиний трофей з війни, він взяв для себе міхи з кавою. Відкрив першу у Відні кав'ярню, яка, проше запам'ятати собі, до сьогоднішнього дня носить назву «Кафе Кульчіцкі». І таку саму кав'ярню відкрив він у Львові, яка теж існує до сьогоднішнього дня і, прошу дуже, називається «Віденською», чи у скороченні «Віденка». Вмер Кульчицький, прошу панства, в тисяча шістсот дев'яносто шостому році.
— Пане меценасе, від чого походить слово «фіакр»?
Звичайно, хто як не Слава вискочила з таким запитанням. Якщо доктор Гук не образився, то тільки тому, що не хотів смаркулі виявити аж стільки честі. Так думала Олена, бо сам Гук зовсім не мав наміру ображатись, хоч і розгадав, що Славка пустощів ради хотіла загнати його в глухий кут.
— Не вдасться тобі, панно, твоя затія. Ти хотіла, як тепер молоді висловлюються, загнути старого? А дзуськи! Прошу, відповідаю: слово «фіакр» походить від імені святого, так, прошу панства, так, святого Фіакера… У минулому столітті всі фіакерники Парижа мали на своїх фіакрах наліплені образки того, власне, святого…
— А звідки походить «буряк», прошу пана меценаса?
Це Мариня вискочила з таким дурним питанням. Може, не так щоб пожартувати собі над доктором Гуком, як для того, щоб підкреслити свою рівноправність в цій родині. Олена затисла губи, а доктор Гук відповів з гідністю ученого:
— Буряк походить з Китаю. Знали його вже дві тисячі років до Христа. На Київській Русі став відомим в десятому-одинадцятому сторіччі. У Європі — на кілька років пізніше. Квашений буряк, тобто борщ, допомагає при високому тисненні, вмиватись ним добре, бо має той складник кислоти, що потрібний людській шкірі, допомагає на поріст волосся… гм… я ще… не мию ним голови, — застерігся заздалегідь перед неприємним для себе питанням.
— Господи, — висловила за всіх своє здивування Слава, — як ви багато знаєте!
— А яка кому користь з цього?
У цій фразі було стільки щирого й наболілого суму, що Олена переглянулася з дочками.
Доктор Гук, аби якось затерти враження від тону своїх слів, знову пристав до Марині:
— Отже, як Мариня готує чайник для запарки?
— А як маю готувати? Виллю вчорашню запарку, вимию.
— А якою водою? Холодною чи теплою?
— Або то не все одно?
— От бачить Мариня, не знає, а сперечається. Де ж то все одно, коли треба вимити чайничок теплою, і то досить теплою, майже гарячою водою. Треба вимити, випарити, потім порожній поставити на плиту, щоб нагрівся. До нагрітого вкинути на кінець ножа питної соди, щипту чаю, і запарити гарячим, але відстояним окропом, заткати дзьобик — щойно тоді розливати по склянках. Дуже важливо, щоб окріп був відстояний, бо я вже говорив Марині, не знаю, чи Мариня пам'ятає, що у воді є дуже багато всяких мінеральних солей. Може Мариня повторити: кальцій, натрій…
— Тої самої! Буде це мені якраз голови держатись! Ніби я без того не знаю, що треба, аби вода відсілася. Пан меценас як заведуть своєї…
— Мариню, — мусить втрутитись Олена, бо дівка ще насправді готова образити поштивого доктора Гука, — пан меценас хоче, щоб Мариня чогось навчилася, а Мариня цього не розуміє.
— Тої самої! Як буду забагато знати, то скоро посивію. Якби пан меценас менше науками займалися…
— Мариню, — не дає їй докінчити змінена на обличчі Ольга, а Слава дає штовханця під бік, що остаточно опам'ятує Мариню.
— Ага, ага, знаю, знаю… мовчу, мовчу…
Доктор Гук і без того ображений Марининою поведінкою.
— То зле, що Мариня вперто не хоче підвищувати свого рівня.
— Та нащо його, прошу пана меценаса, підвищувати, коли він в мене якраз на мірі: ні високий, ні занизький, — не розуміючи суті, випадково влучно відповідає Мариня.