Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
І ще більше.
І ще та ще більше.
Саме Слава, про яку Олена була думки, що вона вся буяє в небесах, перша запримітила зміну в докторові Гукові.
— Мамця зауважила, як постарів доктор Гук? І то десь буквально цими днями!
— Та що ти кажеш? — попала відразу в нервовий стан Олена. — Як постарів? Чого постарів?
Знервував її не так самий факт наглого постаріння друга, як обставина, що сталося це поза її увагою.
Господи, так можна не помітити й початок хвороби чи моральної депресії у своїх найближчих. А може, це тільки так видалося дитині? Міг доктор Гук невдало повернути голову в бік світла, або тінь абажура впала невдячно, і у Слави склалося враження, що Гук раптом постарів.
Власне, Олена нічого не може мати проти ув'ядання дотепер свіжого, як дубовий листочок, доктора Гука, бо ж кінець кінцем нікому з нас не минути цього перелазу… Її лише неприємно вразила нетерпляча раптовість цього процесу.
Зі смерті Аркадія вона, мов злодія в домі, боїться всяких несподіванок, хоч з якого б джерела вони брали свій початок.
Доктор Гук, подібно Христині Річинській — жінці Нестора, згубив своє хресне ім'я в роді Річинських, і, мабуть, не всі Оленині діти знають, що звати його Михайлом.
І справді, коли ж це він міг постаріти? Про нього завжди говорилося в родині, як про мужчину в повній силі. Хтось там чи не збирався його навіть сватати, і — ось тобі маєш — постарів раптово! До того ж доктор Гук, як відомо, був втіленням акуратності і точності, а насправді старим людям саме й бракує цих прикмет. А втім, доки Олена своїми очима не переконається, доти утримається коментарів.
Коли під вечір, як звичайно, доктор Гук зайшов на склянку чаю, Олена змушена була червоніти за виховання своїх дочок, так безцеремонно вони розглядали гостя.
Сама вона, заговорюючи то цим, то тим бідного доктора Гука, лише крадькома зиркала на нього, але й цього вистачило, щоб визнати: Слава мала рацію.
Справді, доктор Гук дуже подався. В цілому ніби нічого й не змінилося, але коли придивлятися до окремих рис, то ставало ясно, що старість засіяла вже доктора Гука, а тепер треба тільки чекати сходів. Рот запався, хоч зуби (гордість їх друга) залишились на своїх місцях. Підборіддя не те, що обвисло, але поламало гостроту лінії мужського профілю, і це надало всьому обличчю баб'ячої старкуватості. На скронях з'явилися коричневі тіні, яких раніше не помічалося. Волосся теж не те щоб посивіло чи випало, але якось змиршавіло на пні.
Так, нема що говорити, таки постарів доктор Гук.
Ну, коли старість добирається до таких козарлюг, як доктор, то що тоді вже діяти нам, його ровесникам?
На щастя, доктор Гук анітрохи не здогадувався, який суд відбувається над його персоною. Сидів, як звичайно, на своєму місці за столом проти дверей і повчав Мариню, як треба запарювати чай:
— Мариня щодня запарює чай чи, може, Мариня залишає запарений чай через ніч? Бо такий чай може бути токсичним. А чи прийшло бодай раз на думку Марині, звідки взялася назва «чай» і… взагалі чай?
— А я знаю, прошу пана меценаса. Від Крамера. Ха… ха…
— Мариня сміється не знати чого, а це несолідно у віці Марині. Назва «чай» походить з Китаю, або інакше з Хін. «Хіни» англійською мовою читаються, як «чайн», хоч по-китайськи чай називається «ча».
— О, — скрикує Слава, ніби ця відомість має бозна-яке значення для неї, — а мені завжди здавалося, що «чай» — це російське слово.
— Це тому, що росіяни споживають багато чаю. А польська назва «гербата» знаєш від чого походить? Ти ж вивчала латинь…
— Не знаю. Не хочу пригадувати тепер собі…
— А що таке «герба, гербе», а?
— Прошу пана меценаса, а звідки походить… «кава»? — Мариня зримо хотіла вчинити приємність докторові Гукові.
— Мариню це цікавить? То добре. То мені подобається, що Мариня хоче щось знати… «Кава», Мариню… «кава»… З кавою дійсно цікава історія. Був собі колись у нашому галицькому Самборі такий купець, що називався Юрій-Франц Кульчицький.
— Прошу пана меценаса, я знала одного Кульчицького з Самбора, — Мариня щиро обрадувалася своєму відкриттю. Так любила час від часу здивувати чимсь своє оточення.
— О, я тільки похвалив Мариню, а Мариня вихопилася, як Філіпп з Конопі. Кого Мариня знала? Та той Кульчицький жив у сімнадцятому сторіччі! Навіщо треба було Марині перебивати мене? Мариня повинна вже раз знати, що я того не люблю!