Вождь червоношкірих (Збірник)
- Автор: О. Генри Уильям
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-042-0
- Переводчик: Ольга Федорченко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вождь червоношкірих (Збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.
У Сан-Антоніо Сухий Струмок придбав відкритий екіпаж із жовтими колесами і хорошого рисака. Щодня він вивозив Панчиту на прогулянку. Чоловік не розмовляв із дівчиною, коли вони йшли поруч або їхали у колясці. Думки Сухого Струмка займала турбота про власний вигляд, а усвідомлення того, що він може бовкнути щось невлад, змушувало зберігати мовчанку; проте сама присутність Панчити робила його найщасливішою людиною на землі.
Джонсон водив її на вечори, на танці, ходив із нею до церкви. Гадаю, жоден чоловік не докладав стільки зусиль, щоб здаватися молодим, як Джонсон Сухий Струмок. Він не вмів танцювати, але вигадав для таких випадків спеціальну посмішку, яка, на його думку, була не меншою поступкою радості й веселощам, ніж для когось — запаморочливі піруети. Сухий Струмок почав спілкуватися з молодшими парубками, навіть із зовсім зеленими хлопчаками. Ті сприйняли це як важкий тягар, адже Джонсонові намагання бути жвавим були неприродними, як гра у хованки в соборі. Ні Сухий Струмок, ні хто інший не міг об'єктивно оцінити, як насправді ставиться до нього Панчита.
Все закінчилось водномить, як зникає видіння літньої вечірньої зорі перед холодним листопадовим вітром.
Якось під вечір, о шостій, Сухий Струмок мав зайти по дівчину, щоб повести її на прогулянку. Вечірня прогулянка у Санта-Розі вимагає повного параду. Сухий Струмок так рано почав одягати найкращу збрую, що закінчив до шостої і відразу вирушив до О'Браєнів. Тільки-но він підійшов до ґанку в кінці покрученої стежки, як почув невтримний сміх, що линув із будинку. Чоловік зупинився і крізь жимолость зазирнув у відчинені двері.
Панчита розважала молодших братів і сестер, убрана в чоловічий одяг, що, певно, належав її покійному батькові. На голові дівчини красувався солом'яний капелюшок наймолодшого братика з наклеєним кантом із кольорового паперу. На руках були широкі жовті рукавички, грубо вирізані й пошиті зі скатертини навмисно для маскараду. Черевики дівчисько обмотало тканиною, щоб зробити їх схожими на жовту шкіру. Не забула Панчита про високий комір і помаранчеву краватку.
Панчита виявилася природженою акторкою. Сухий Струмок побачив підкреслено парубоцьку ходу, припадання на праву ногу, яку намуляв тісний черевик, силувану посмішку, кумедну пародію на галантність, відтворену з разючою достовірністю. Він ніби вперше за два тижні поглянув у люстерко. Вигук одного з малявок: «Мамо, ходи сюди і подивися, як Панча показує містера Джонсона!» — був зайвий. Сухий Струмок і так усе зрозумів.
Так тихо, як дозволяли висміяні жовті черевики, Сухий Струмок навшпиньках повернувся до воріт і пішов до себе.
Двадцять хвилин на сьому Панчита скромно вийшла з воріт у батистовій ніжно-білій сукні й вишуканому капелюшку. Повагом пройшлася по тротуару і повільно зайшла у двір Сухого Струмка, всім виглядом демонструючи здивування з приводу незвичної непунктуальності кавалера.
Тут із дверей вигулькнула не різнобарвна жертва пізнього літа, а нормальний вівчар. У старій сірій вовняній сорочці без коміра, у брунатних шкіряних штанях, заправлених у ношені чоботи, з білим фетровим сомбреро на потилиці. Сухому Струмкові стало байдуже, має він вигляд двадцятирічного чи п'ятдесятирічного. Блакитні очі чоловіка зустрілися з чорними очами Панчити. Від Джонсона повіяло холодом. Він підійшов до воріт і вказав довгою рукою у напрямку її будинку.
— Іди додому, — звелів Сухий Струмок. — Повертайся до матусі. І як такого дурня, як я, не вдарила блискавка! Іди додому і грайся ляльками. Нічого дорослим чоловікам голову дурити! Я збожеволів, коли заради дівчиська вирішив стати загальним посміховиськом. Іди додому і не смій мені більше на очі показуватися. Чому я так пошився в дурні, поясніть мені, люди добрі! Повертайся додому, може, я забуду про цей сором.
Панчита мовчки й покірно, повільно-повільно пішла додому. Деякий час вона продовжувала поїдати Сухого Струмка велетенськими чорними безстрашними очима. Дівчина постояла у воротах О'Браєнів, не відриваючи від Джонсона погляду, а тоді прожогом побігла до будинку.
Стара Антонія розводила вогонь у кухонній грубі. Сухий Струмок зупинився у дверях і гірко розсміявся.
— Я зовсім з глузду з'їхав, еге ж, Тоню? — сказав він. — Закохатись у дівчисько!