25 портретів на тлі епохи

Вже після війни багато хто з аналітиків та журналістів намагався з’ясувати: чому ж Ергардом, з його неприхованим, навіть демонстративним неприйняттям нацистського режиму, не зацікавилося гестапо, чому його не заарештували? Якоюсь мірою «охоронною грамотою» йому служив статус героя та інваліда Першої світової. Але тільки якоюсь мірою. Може, просто пощастило? Принаймні, жодних доказів якогось його «таємного» співробітництва з керівництвом Третього рейху знайти не вдалося. Хоч як прагнули здобути такі свідчення його політичні опоненти у ФРН та «дослідники» з Інституту сучасної історії НДР.

Здавалося, що Ергард пішов у «нікуди». Розраховувати на роботу в жодному університеті, жодному науково-дослідному інституті нацистської Німеччини він не міг. Проте безробітним професор не лишився. Він отримав гроші на створення власного невеличкого дослідницького центру. «Грант» Ергардові дало керівництво «Райсхсґруппе Індустрі» — об’єднання промисловців у нацистській Німеччині. І річ навіть не в тім, що виконавчим директором «Райсхсґруппе» був чоловік Ергардової сестри Рози Карл Гутх. Просто значна частина німецької бізнес-еліти, особливо представники тих її галузей, що не були безпосередньо пов’язані з військовою промисловістю, всупереч радянським міфам, були зовсім не в захваті від нацистського режиму. Вони вже 1942 року, коли Гітлер був, здавалося, на пікові своєї могутності, передбачали крах режиму і поразку Німеччини у війні. Головним завданням (звичайно ж, не зафіксованим у жодних документах) Ергардового Промислового інституту стала розробка макроекономічної стратегії до дня «X» — дня, коли Гітлер зникне з політичної сцени. Ергард мав розробити стратегію виходу з кризи у післявоєнний період. «У мене з’явилася, врешті, можливість спокійно й системно проаналізувати всю абсурдність економічної й фінансової політики режиму», — писав він. До кінця війни Ергард опублікував лише кілька малозначних досліджень суто прикладного характеру. Справжня його робота в умовах нацистської Німеччини мала секретний характер і вилилася в закінчений у березні 1944 року меморандум під «конспіративною» назвою «Військове фінансування й консолідація заборгованості» обсягом 268 сторінок машинопису. Насправді це був неупереджений аналіз стану економіки гітлерівської Німеччини і план відродження народного господарства країни після неминучої, як стало вже цілком зрозуміло, поразки у війні. У серпні 1944 року, лише через місяць після невдалого замаху на Гітлера, коли масштаби нацистського терору сягнули ще небаченого, справді апокаліптичного рівня, кілька десятків найбільших німецьких промисловців та банкірів обговорили меморандум Ергарда та план Кайзера, керівника аналогічної наукової групи, створеної Об’єднанням німецьких приватних банків. Капітани німецької індустрії та фінансів схвалили меморандум Ергарда і вирішили підпорядкувати групу Кайзера Промисловому інституту. Примітно, що всі основні напрямки економічних реформ, які Ергард так рішуче й послідовно проводив 1948 року як міністр економіки, були сформульовані ним іще в меморандумі 1944 року. Пізніше він лише деталізував ті напрями й адаптував їх до конкретики політичної та економічної ситуації в країні.