25 портретів на тлі епохи

Під час Великої кризи 1929—1933 років, яка вразила Німеччину чи не гостріше, ніж будь-яку іншу країну світу, Ергард розробив власну антикризову програму. Суть тієї програми, якщо коротко, зводилася до стимулювання платоспроможного попиту найширших верств населення та заохочення з боку держави інвестицій у галузі, пов’язаній з виробництвом товарів народного споживання. Саме зростання у цих галузях, а не державна підтримка важкої, а тим більше військової промисловості, дає, на переконання Ергарда, ефект мультиплікатора, прискорення розвитку економіки в цілому. Досить широкого розголосу (щоправда, лише в наукових колах) набрала полеміка Ергарда з Ялмаром Шахтом, майбутнім міністром економіки в уряді Гітлера. Шахт вимагав звільнити від податку на прибуток великі корпорації, заохочувати інвестиції у військову промисловість, не втручатися у відносини між підприємцями та робітниками стосовно розмірів зарплати. Ергард же вважав, що попри те, що ринок — найкращий з усіх існуючих інструментів регулювання економіки, лише держава, на якій лежить відповідальність за «спільне благо», може «врятувати ринок від самого себе» й надати йому соціальної спрямованості.

Найтрагічнішим для Німеччини наслідком Великої депресії став прихід до влади Гітлера. Нацистського режиму Ергард категорично не сприйняв. Він відкидав зоологічний антисемітизм гітлерівців — адже в його рідному Фюрті була найбільша у відсотках до всього населення міста єврейська громада в Німеччині, євреєм був і його вчитель та друг Оппенгаймер. Відтак Ергард був переконаний, що «антисемітизм, як і будь-який інший різновид нелюдськості, є порушенням заповідей Божих, а отже, гріхом». Але, мабуть, ще вагомішою підставою для неприйняття Ергардом нацизму стала діаметральна протилежність двох моделей — нацистської та його власної — у сфері управління економікою. Ергард вважав найвищою цінністю економічну свободу, Гітлер же уперто й послідовно ту свободу обмежував, «мобілізуючи» економіку для розв’язання «завдань, які стоять перед націонал-соціалістичною державою».

Наприкінці 1930-х років професор Ергард був заступником директора Інституту економічних досліджень, головним редактором інститутського журналу. Проте свободи наукової творчості, можливості публікувати щось, що суперечило теорії та практиці нацизму, в нього вже не було. Дедалі частіше він годинами грав на роялі — адже музика була для нього єдиним «захистком та протиотрутою від варварського смороду націонал-соціалізму». Ергард навідріз відмовився вступити до нацистської партії, членом якої просто зобов’язаний був стати кожний «справжній німецький науковець». В його робочому кабінеті замість обов’язкового портрета фюрера висіла репродукція баварського гірського пейзажу, а на офіційне привітання «гайль Гітлер!» замість «зіґ гайль» він відповідав традиційним баварським «ґрюс Ґотт». 1940 року Ергарда запросили очолити кафедру в його рідній ВТШ. Та для цього був необхідний «суто формальний крок» — вступити до нацистського Союзу викладачів вищої школи. Ергард на це не пішов, і призначення не відбулося. Зрештою 1942 року з’ясувалося, що серед усіх працівників Інституту єдиний, хто не вступив до нацистської профспілки — Німецького трудового фронту, — заступник директора Ергард. У нього відбулася дуже жорстка розмова з Ферсгофеном, який давно вже здійснив «компроміс», ставши членом НСДАП. Директор кричав, що Ергард «через свою віслючу впертість доведе всіх до концтабору». Ергард замість заяви на вступ до профспілки написав заяву про звільнення…