Скорботна п'ятниця

У їдальні стіл був уже накритий, але снідати ще ніхто не прийшов. Трояно і не збирався — після демонстрації всі члени підготовчого комітету пішли снідати в ресторан Гілермана на Гвардав’єхо. А мама й сестри?

Прислухалася. В голові — порожньо. Отож розмова, яку почула, вже не була маренням.

— Звичайно, — мовила мати, — цей хлопець зробив нам велику послугу, неабияку послугу, і я гадаю, що Хуліана Ана, як ви її пестливо називаєте…

— То Флювія, а не я, — внесла поправку Габрієла.

— Отож я гадаю, що оскільки їх уже можна вважати зарученими, то, замість перемовлятися з ним уночі, виглядаючи з вікна, Ана Хулія може запрошувати його в дім. Для цього існує вітальня, і вона сеньйорита, а не якась служниця. Чи не здається тобі, що я маю рацію?

— Ні, не здається.

— Чому?

— А ти, мамо, подумала про дядька Рамона? — спитала Габрієла, котра, судячи з того, як звучав її голос, досі сиділа над п’яльцями.

— Чого ж не подумала. З ним ми, звичайно, порадимося.

— Порадимося? — скептично перепитала Грела.

— Атож, бо він має дати свою згоду, спершу поговоривши з хлопцем. Адже він єдиний чоловік у домі, котрий заступає нам твого бідного батька.

— Згоду? Не думаю, щоб він дав згоду, проте…

— А чому він має відмовити? Адже це нормальна річ, коли дівчина на порі…

— Дядько Рамон, матусю, — Грела навмисне карбувала кожне своє слово, — не тільки дядько, а й півень у нашому домі.

— Що це ти верзеш, дівчино? — спитала шокована мати. — До чого тут півень?

— Дядько Рамон почуває себе в цьому домі не стільки дядьком, скільки господарем.

— А Трояніто?

— Не знаю чому, але на нього дядько не зважає…

— Який жах, — аж перехрестилася мати. — Ти такого наговориш…

— У цім домі ти — курка, а ми, троє, — курчата…

— Оце сказала! Однаково що вдарила мене дрючком по голові… Невже ти справді таке думаєш, дочко?

— Що?

— Та що він — півень, я — квочка, а ви — курчата?

— Не в якому поганому розумінні, звичайно. — І, трохи помовчавши, вела далі: — Як би тобі краще пояснити…

— От бачиш, ти вже сама заплуталась.

— Я не кажу, що він почуває до тебе або до нас щось більше, ніж любов шуряка та дядька, але йому навряд чи буде приємно, коли в домі з’явиться ще один чоловік…

— Не перебільшуй: він сюди навідується раз на тиждень.

— Це байдуже; ти сама знаєш, як його дратує кожна дрібниця, тому, побачивши в цьому домі ще одного чоловіка, може відчути себе не шуряком і не дядьком, а півнем, і викинути якогось коника.

Мати мовчала й важко дихала… Еге ж, із цим владним, деспотичним чоловіком із неронівськими замашками, якому вона мусила догоджати, вгадуючи кожну його забаганку, справді нелегко. Він був сама вразливість, що ходить по голках.

— Умовити його буде важко, — мовила Грела, щоб якось урвати мовчанку.

— Не так уже й важко, як ти собі уявляєш, дочко, адже тепер ми можемо йому розповісти про благородний вчинок цього хлопця, котрий врятував його від ганебного стовпа, неслави, глуму, знущань (усі ці слова так і зривалися з язика доньї Софії, бо в ці дні великого посту священики щедро пересипали ними всі проповіді, коли говорили про Ісусові страждання, а особливо про бичування та коронацію терновим вінцем). І ти, напевне, погодишся зі мною, що, рятуючи дядька від такої ганьби, він робив це не за наші гарні очі. Я рада, що він позбавив нас великих неприємностей, бо, повір мені, тоді не було б відбою ані від співчутливих друзів, ані від зловтішних ворогів. Оце щойно я зустріла донью Гумерсінду всю в сльозах. Провезли її чоловіка серед ссавців, смоктав аж дві дійки державної скарбниці. Розповідає, що їм раз у раз телефонують і незнайомі голоси запитують: «Алло, це телятник?»