Скорботна п'ятниця

Пропозиція була проста й вигідна, проте старці приймали її не завжди, і деякі підозріливі пускалися навтіки у своїх драних штанях, побоюючись устряти в якусь халепу.

Коли ж пропозицію приймали, коли якийсь жебрак давав свою згоду, його просили пройти перевдягнутись у внутрішнє патіо, де було звалище старих скринь, валіз, випотрошених матраців та всякого непотребу, і десь там покинути або повісити свої старі штани.

В усіх домах із дочками на порі штани святого Антонія вважалися своєрідним магнітом, — недаремно штани і формою скидаються на магніт, — що мав притягувати достойних претендентів на руки сеньйорит.

Коли жебрак ішов геть у своїх нових чи поношених, але ще пристойних штанях, чекали ночі. Ніхто не смів заходити в патіо-звалище, доки вісім разів не видзвонить своїм іржавим язиком дзвін на соборі Душ, де колись служив розбещений паламар, що дотримувався такої філософії: «Душа — жіночого роду, тож коли чоловік помирає, то неодмінно перетворюється на жінку, хоч який він був за життя самець». Отож по восьмій, після особливого звертання до Самотньої Душі, — звичайно до душі якоїсь старої діви, яка й потойбіч зоставалася самотньою, — проказували, схрестивши руки й перебираючи чотки, літанію всім святим. Відтак зверталися з проханням особисто до святого Антонія Падуанського, уклякнувши перед його вівтарем, рясно втиканим запаленими свічками, з яких капав віск, — і що дужче він капав, то слізніше було прохання. Потому втаємничені особи, господарі дому й найстарші служниці, ішли на звалище й забирали звідти штани, які з тієї хвилини діставали назву штанів святого Антонія.

Багату здобич вішали за одними з дверей, холоші, кишені та все інше щедро кропили трояндовою водою і креоліном, щоб трохи забити сморід. А смерділи штани помийницею, брудом, сечею, недоїдками, що позашивалися по кишенях, пліснявою, риб’ячими та курячими кістками, тельбухами, недокурками і ще хтозна якою гидотою. Наприкінці кишені напихали монетами, призначеними для жебраків, що приходять просити милостиню по вівторках.

І отам, за дверима, штани святого Антонія мали висіти доти, доки дочки на порі повиходять заміж…

Тимчасом як сестри гиркалися, — одна, геть знавіснівши, кричала, щоб Флювія замовкла, а та відповідала, що ні, не замовкне, бо інакше може забути мотив «Чалани», — Ана Хулія зачинилась у себе в кімнаті. За картиною «Серце Ісуса» в неї були сховані дамські сигарети й коробка сірників.

Закурити… Закурити… «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю…» Не відходити від телефону: може, подзвонить Рікардо. Запаливши сигарету, відчула якусь приємну задуху, пальці на руках тремтіли. Затяглася на повні груди. «Пішла в поле, запалила солому, а дим принесла з собою додому», — проказала, випускаючи дим ротом і ніздрями. «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю, і поки отак курю, життя свого не гублю: дивлюсь на дим і ніби засинаю…» Підійшла до дзеркала, — «курити — це ж утіха», — і, оголивши груди, довго дивилася на себе, ніби побачила самого диявола. Вона була схожа на одну з жінок, зображених на сигаретних коробках у дядька Рамона, гарних, виряджених, як туркині, з двома голими служницями…