Тореадори з Васюкiвки

Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається… Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.

— Увага… Почали… Мотор!

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль четвертий…

Бемцi Беркиць! Шубовсть!

— Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..

— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.

Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..

— Увага… Почали… Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль п'ятий.

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Стоп!

У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.

Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

— Увага!.. Почали… Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль шостий…

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. — стараємся ми.

— Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.

— Що це?! На руцi!

Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю…

— Го-годинник… — мимрю я.

— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.

— Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тодi знову плаксиво до мене: — Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!

У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:

— Не оддам!

— Га?! Що?! — не повiрив своїм вухам режисер.

— Не оддам… Це не мiй годинник… Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.

— То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!

— Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.

— Ну, давай уже менi той нещасний годинник.

— Еге… Якi бистрi! — кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.

— Не довiряєш? — усмiхається жандарм.

Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:

— А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…

Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?

— Не впiзнаєш? — усмiхається жандарм.

Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:

— У-у… Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

— Бачу — всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

— А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправдi — жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма — двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв… Дуже я тодi поспiшав… На репетицiю… Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг — попередив i адресу свою залишив…