Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

РИТОРИКА ВІДЧУЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СОЛЖЕНІЦИНА

У своїй військовій кар’єрі Солженіцин був командиром батареї під Ленінградом. Тоді, чи ще у свої шкільні роки, під час відвідин Ермітажу (паломництва, яке кожний культурний росіянин був зобов’язаний зробити) він міг бачити щедрі дари Середньої Азії. У «Раковому корпусі» нема жодної ознаки хоча б побіжного осмислення автором (який у інших випадках був дуже чутливим до людського страждання) російської ролі в цьому колоніальному епізоді. Під нашаруванням зображуваних фактів у «Раковому корпусі» і його явної відстороненості від російсько-туркестанського конфлікту, а також під милосердям докторів Донцової і Ґанґарт стосовно бідних і неосвічених «татар» із ракових пацієнтів, приховане ставлення, висловлене в «Щоденнику письменника за 1880 р.» Достоєвського: радість від пацифікації («усмирения») туркменів 18. Найвидатніші російські письменники цілком засвоїли російську колоніальну риторику, тоді як приглушені голоси узбецьких письменників, що відображають радянське й царське врядування, можна знайти переважно у книжках, що їх читають лише вчені.

У першому виданні повісті Ташкент ніде не названий, так, ніби він не був цього вартим. Єдина його особливість як міста полягає в наявності шпиталю, яким керували і в якому працювали росіяни. Характерно, що Камю використовував такий самий метод безіменних місць, людей і об’єктів на територіях, що зазнали французької колонізації. У його повістях міста Алжиру часто безіменні, тоді як Оран описаний як одне із французьких поселень у Алжирі (rien de plus qu’une prefecture française de la cote algerienne). Аналогічно, внутрішній монолог Олега Костоглотова під час поїздки до шпиталю не фіксує Ташкента як чужоземного міста за радянської російської воєнної окупації чи як міста, архітектура, населення й атмосфера якого помітно відрізнялися б від того, до чого звик росіянин. Оповідач приховує факт, що місто було центром відмінного етносу, зі всіма спогадами й міфами, що супроводжували його. Реальність, у якій перебували російські персонажі, описано так, що це цілком могли б бути Ленінград чи Вологда. Ніде немає навіть натяків на визнання, що Ташкент, подібно до Москви, є об’єктом такого сфокусованого бажання потрапити до нього, яким наповнений твір Чехова «Три сестри» і яким зазвичай характеризуються етнічні столиці. Хвороба Костоглотова не пояснює повною мірою замовчування неросійської дійсності. Послідовне недобачання оповідача триває впродовж усього часу перебування Костоглотова в шпиталі, його флірту з двома жінками, розмов із різними людьми і, врешті, його звільнення як одного із небагатьох щасливих пацієнтів, хто подолав рак.