Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Поема Гумільова починається з опису життя російських вищих класів: бали і прийоми в багатих приватних будинках. Це «мертвящее упоение света», яке засуджував уже Пушкін, у поемі є тлом, на якому показані шляхетні образи старих генералів. Вони високі та стрункі, їхні очі ясні, а манери вишукані. Вони оточені «духмяною легендою» («благоухающей легендой») своїх екзотичних подвигів. Генерали тут змальовані не як військові, а радше як російські святі, чия смиренність була загальновідомою. Далі в поемі оплакується втрата російської військової частини: тут росіяни знову представлені як ті, кому заподіяно зло, а не як ті, хто заподіював зло іншим. Нарешті, названо завойовані міста: Усть-Кудук і Кіндерлі — й висловлено колоніальний тріумф: «російський прапор над білим містом Хіва» («русский флаг над белой Хивой») 10.
Ця остання фраза, «російський прапор над білою Хівою», заслуговує на уважніший розгляд. У шовінізмі імперій, який упродовж століть поглинав, анексовував і нищив слабші народи та етноси світу, рідко трапляються фрази, що так повно виражали б прагнення владарювати і схильність до насильства, яке затьмарює історію людства. Усвідомлення факту, що поема Гумільова та інші подібні твори російської літератури урочисто відзначають просування вперед, щоб знищувати інших, цілком відсутнє в російському інтелектуальному житті. Звичайно, навряд чи можна сподіватися на вибачення (імперії рідко вибачаються), просто хотілося б отримувати час від часу сигнали, що проблема визнана; серед війн, проведених Росією, чимало морально амбівалентних. Однак такі сигнали відсутні.
Чому росіяни мали радіти з того, що російський прапор маяв над містом, населеним народами Середньої Азії, з якими в росіян було мало спільного, архітектура якого (біла Хіва) була дуже відмінною від вигляду російських міст і сіл? Прагнення більшої території — це постійне бажання народів, які стикаються зі швидким демографічним зростанням, навряд чи було серйозним чинником у Росії, що завжди належала до найменш заселених держав світу. Завоювання Хіви не принесло також жодних істотних вигод простим росіянам. Гумільов та інші росіяни раділи через капітуляцію перед російською армією міст, значно віддалених від російських етнічних кордонів. Хоча стандартна риторика націоналізму й потребує таких висловлювань радості, держави зазвичай пом’якшували це творами й заявами, в яких націоналізм явно не присутній, або ж були зауваження про моральну неоднозначність імперських дій. Однак у творах Гумільова про російську імперську кампанію в Середній Азії та інших частинах світу не можна знайти й сліду думки про те, що успішний російський імперіалізм штовхає націю на хибний шлях.
Гумільовські генерали-переможці є попередниками образів добрих лікарів і санітарів у Солженіцина, які турбуються про бідних місцевих мешканців навіть за умов, коли нужди і страждань зазнають усі. Російські колоніалісти Солженіцина культурні та витончені, скромні й благородні, трохи схожі на росіян у «Подорожі до Арзрума під час кампанії 1829 р.» Пушкіна, які забезпечували «азійських дикунів» дорогами, парками й ваннами. Загалом у російській літературі помітна тенденція до приписування воєнним завойовникам радше чесноти, аніж силу. У «Подорожі до Арзрума» генерал Єрмолов описаний як добра людина, яка повністю присвятила себе після відставки селу, в якому він мешкав, покидаючи його лише заради відвідин літнього батька, простого і побожного чоловіка. Далі ми дізнаємося від Пушкіна, що цей страхітливий генерал тримав дім відчиненим для кожного, окрім міських чиновників, у тому сенсі, що звичайні селяни мали доступ до нього, тоді як чиновники (які мали погану репутацію в російській літературі) — ні. Єрмолов Пушкіна є попередником туркестанських генералів Гумільова, взірцем справедливості, який приніс просвіту й цивілізацію нижчим расам. Може виникнути враження, що Пушкін мав на меті зробити його шанованим більшою мірою завдяки приписуваним йому чеснотам, аніж завдяки його воєнним успіхам 11. Ця націоналістична фантазія сягає корінням ще Миколи Карамзіна, який у своїй «Історії» стверджував, що Московія була спроможна розширювати свої володіння завдяки своєму моральному впливу, а не завдяки вправному користуванню зброєю.