Пан Халявський
- Автор: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Пан Халявський». Краткое содержание книги:
Коли підписувалося сотні суплік, Іван Маяченко узяв та й підсунув панові Горбуновському відпускну собі з роду в рід на віки вічні; а той, не читавши, узяв та й підмахнув. Добре… Отож Іванко узяв та й поступив на службу в якусь канцелярію, і вислужив чин, і став уже Іван Маявецький. Пан Горбуновський, за своїми процесами, того й не знає, а одно підписує, та разом і підписав, що Іван Маявецький походить від одного з ним роду шляхетної крові, котрий за давнини звався Горб, через що й пишеться він Горбуновський; а друга галузка, від одного Горба, пишеться Горб-Маявецький, від котрих істинно й безсуперечно вийшов сей «Іван Опанасович Горб-Маявецький» і є найближчий йому родич. З таким папером Іван Опанасович проліз у дипломні дворяни й кинув усі позови свого пана.
Пан Горбуновський, дізнавшись про все діло досконально, схитрував, закликав до себе колишнього вірника, прийняв його статечно, поцікавився побачити дипломи, поклав їх на ослін, а на них розпростер свого вірника… та як усипав!.. аж той ледве встав. Пан Горбуновський прочитав тоді всі папери, визнав і ствердив правильність їхню, назвав своїм родичем і поважно пустив додому. Ось перебіг справи, за якою Іванко Маяченко зробився із селян пана Горбуновського сам Іваном Опанасовичем Горб-Маявецьким та новим моїм батьком.
Таке походження мене дуже дражнило, і що б ото сказали батенько, якби від них залежала згода на мій шлюб? Ні за що б не погодилися змішати кров свою з хлопською. А якщо б і матінка надумали дожити до сього часу? Ті б уже руками й ногами забрикали, не погоджуючись, щоб їхня невістка була письменна. Ох, матінко, матінко! Встаньте хоч на часинку з домовини й гляньте на справу! Ви побачите, що вже треба жіночій статі мати розум. Без того не можна. Треба знати й науку. Тепер вони вже не беруться за ваші благодатні предмети, а віддали те все своїм служницям-економкам, а самі… Та що казати! їх не перевчиш на старий лад.
А яким би то побитом сталося — чи я з Онисенькою оженився, чи з котрою іншою, — однаково жінка була б розумна й учена. У наші часи то є неминуче лихо — мати таку жінку.
Про все те міркуючи в умі своєму, коли був без Онисеньки, отже, поза коханням моїм, я дуже крутив носом від нерівного шлюбу, а інколи, часом, спадала на думку всяка всячина: то написати листа й викласти всі перешкоди та причини, чого це мені не хочеться; або поїхати, не сказавши, куди й чого; заїхати подалі й жити там, поки доля не влаштує з Онисенькою якось інакше. Перший засіб був мені тяжкий і не до виконання; я не міг терпіти ніякого писання. Другого ж не міг виконати, бо не мав ні копійки грошей на дорогу, а без того не можна. Такі думки мучили мене в моїй самотині; та коли я виходив до нашого товариства, а Онисенька дивилася на мене своїми чорними ясними оченятами, я цілував їй на добридень ручку, згадував, що незабаром усіма сими коштовностями буду володіти безперечно, то вся моя меланхолія і минеться, а я запалаю колишнім полум'ям. Подумати тільки, яке сильне й всемогутнє кохання! Воно не дивиться на нерівність роду, на низькість крові: все рівняє, змушує зневажати все й шукати самих тільки насолод своїх.
Не завсіди ми віддавалися музиці в нашому полюбовному поводженні. Коли набридне Онисеньці бринькати на клавірі, вона й причепиться до мене: «Годі куняти; поговорімо, як ми будемо жити?»
Тут я збадьорюся й пущуся розводитися. По всіх предметах у нас буде йти гаразд. Та в одному ми не доходили згоди тоді й навіть у подружньому житті: се діти. Онисенька запевняла, що дуже добре й треба мати дітей якнайбільше, різної статі, бо, мовляв, сини переженяться, дочки вийдуть заміж, сімейство буде велике; з'їдуться всі, буде весело — ігри, танці й усякі розваги. N6. Онисенька була веселої комплекції, любила танцювати й таки добре витанцьовувала. Вже як утне козачка та всі дванадцять фігур, як горішок розкусить… О! Вона в пансіоні виховувалася. Так ось, будь ласка, звернімося до нашої матерії. А я, навпаки, бажав невеликої кількості дітей: дві-три штуки — й годі! Знаю сам, скільки нас було в батенька: галасують, пищать, вищать! Куди там за всіма доглянути, одягти їх? А виростуть? Пустощі, витівки, свавілля… Не хочу, щоб було багато дітей.
Онисенька, бувало, й розсердиться, а я тут же й піддамся; стану алегорично погоджуватись, а сам собі своє думаю. Піддався їй — і ми помирилися. Одного дня, серед отаких ніжностей, вона спитала в мене, якщо я так палко кохаю її, то чим се доведу? Я обіцяв доказ кохання мого висловити на папері й завтра подати їй. Вона зраділа невимовно, навіть поцілувала мене і з гримасою, на петербурзький штиль, сказала мені: «Так татуня й мамуня кажуть, що треба мене забезпечити на випадок мого вдовецтва…»