Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Тобі не подобається ім’я Том?

— Тих Томів надто багато, — пробурмотів Редл. А тоді, ніби не в змозі втриматися від запитання, ніби воно вирвалося само собою, поцікавився: — А мій батько теж був чарівник? Мені казали, що його теж звали Том Редл.

— На жаль, я цього не знаю. — лагідно відповів Дамблдор.

— Мати не могла бути чарівницею, бо інакше вона б не померла, — сказав Редл скоріше собі, ніж Дамблдорові. — Мабуть, це батько. А… після того, як я все придбаю… коли мені вирушати в той Гоґвортс?

— Усі деталі виписані на другому аркуші пергаменту в твоєму конверті, — пояснив Дамблдор. — Виїзд першого вересня з вокзалу «Кінґс Крос». У конверті лежить і квиток на поїзд.

Редл кивнув. Дамблдор устав і знову подав йому руку. Редл її потиснув і сказав:

— Я вмію розмовляти зі зміями. Я це збагнув, коли ми були за містом… вони самі мене знайшли і шепотіли до мене. Чи це нормально для чарівника?

Гаррі був упевнений, що Редл спеціально досі не згадував про це своє дивне вміння, бажаючи справити сильніше враження.

— Це незвично, — відповів Дамблдор, хвильку повагавшись, — але таке буває.

Він це сказав буденним тоном, але очі його з цікавістю оглядали Редлове лице. Так вони стояли якусь мить, чоловік і хлопець, дивлячись один на одного. Потім Дамблдор відпустив його руку і пішов до виходу.

— До побачення, Томе. Зустрінемося в Гоґвортсі.

— Думаю, цього досить, — сказав сивочолий Дамблдор поруч з Гаррі. Наступної миті вони знову невагомо линули крізь темряву, і за кілька секунд приземлилися прямісінько в його теперішньому кабінеті.

— Сідай, — звелів Дамблдор Гаррі.

Гаррі послухався, пригадуючи все щойно побачене.

— Він повірив у це значно швидше, ніж я… тобто, коли ви сказали, що він чарівник, — замислився Гаррі. — Коли мені це казав Геґрід, то я йому спочатку не повірив.

— Так, Редл був абсолютно готовий повірити в те, що він… як він сам це сказав… «особливий», — погодився Дамблдор.

— Чи знали ви… тоді?… — поцікавився Гаррі.

— Чи знав я, що зустрівся з найнебезпечнішим темним чаклуном усіх часів? — перепитав Дамблдор. — Ні, я собі й уявити не міг, що він виросте і стане тим, ким є. Проте він мене справді тоді заінтригував. Я повернувся в Гоґвортс, маючи намір пильнувати за ним, і не тільки тому, що він був самотній і не мав друзів, а й тому, що я відчував обов’язок робити це заради інших, а не лише заради нього самого. Його приховані сили, як ти вже чув, були на диво добре розвинуті як на такого юного чарівника, і… що було найцікавіше й найзловісніше… він уже з’ясував для себе, що ними можна розпоряджатися на власний розсуд, і почав застосовувати їх осмислено. Як ти бачив, то не були випадкові експерименти, типові для юних чаклунів. Він використовував магію на шкоду іншим — щоб лякати, карати, підкоряти. Ці всі дрібні випадки з задушеним кроленям або з маленькими хлопчиком і дівчинкою, яких він заманив у печеру, багато про що свідчать… «Можу зробити їм боляче, якщо забажаю»…